Троянди у фіолетовій обгортці

31. Про зустріч з ним

Світ такий просторий, коли ти один, і такий тісний, коли вас двоє.

Час, який ще годину назад психологиня назвала добрим лікарем, зупинився на пішохідному переході, недалеко від Злата Плаза. 

Андрій ішов мені на зустріч. Дивився в мої очі. Порівнявшись зі мною, пройшов повз, як незнайомець!

Чи я помилилася? Ні. Це був він. Я пам'ятаю його жести,  кожну зморшку на його обличчі. Хай він тепер в вусиками та щетинкою, в брюках, хороших черевиках і стильному чорному пальто із темно-зеленим шарфом і такого ж кольору парасолею!

Згадую,як вперше його зустріла й оцінювала! Божечки, як же мені соромно! Я ж теж у злий  для мене час ходила в гумківському одязі! Хіба ж тоді я була сміттям, а не людиною? 

От я і шкварка! Судила людину, забувши своє! А скільки надумувала і балакала всякого, зовсім не знаючи, що за людина переді мною. Хочу його покликати, але не можу пересилити себе й обернутися! А може його хобі водити незнайомих жінок в кав'ярню, зводити з розуму поглядом зелених очей і рятувати непритомних дамочок від втрати свідомості! Потрібно якось ту фрау попередити про це! А може вони вже й без мене розібралися? 

Ревную? Я шаленію, думаючи як він цілує, обіймає чи торкається іншої жінки! 

…Він був тут. Декілька секунд. Під його парасолею заховалися б двоє. А так, кожен сам боротиметься з негодою. Невже йому не шкода чудових замшевих черевиків, які так ідеально сидять на моїх ніжках! 

Віруню! Кого ми обманюємо, дорогенька? Тобі необхідно вдихнути, наче кисню, його погляду, його голосу.

—Ну Павліченко! Як же так?! В коханні вічному зізнавався, а тепер Вірки своєї зрікся?!

Небо дрипотить дощем. Він змішуються з моїми сльозами. Туш попливла, на губах гидке і липке відчуття від вологи на губах. Хто там про водостійкість розпинався у косметичному салоні?!

Ех! Навіщо ця вся краса, якщо Андрієві байдуже,а дощ зробив з мене не справжню  принцесу на горошині, а звичайне задрипане дівчисько?!

Тільки вичищені до блиску замшеві черевики не встигли вимаститися міською багнюкою!

—Малий Павліченко!— кричу сама в собі,—ти хоч звернув увагу на те, що я перепросила твої замшеві черевики? А ще рукавиці твої, як талісман, ношу всюди із собою! А тепер відчуй: хоч як я тебе не кохаю, але маю дівочу гордість! Вона мені  каже: навіть не здумай обертатися!

І я не обертаюся. Нізащо! Куплю собі той довбаний букет червоних троянд у фіолетовій обгортці й поставлю на наших відносинах хрест! Ти —крапку, а я —хрест! От диви, зніму зараз тобою подаровані черевики, викину в смітник твої рукавиці, поставлю «block»  на своє серце! Ніхто мені не потрібен! Бо всі чоловіки - зарази! От один хотів мого тіла, інший—грошей! Надіюсь, твій татусь доніс, що його чоловіче здоров'я було підірване чисто жіночим способом?  Не буде більше бігати хапати чужих жінок і дівчат! А ще, панові Замойському дала доброго відкоша! На гроші мої позирав! Бачте, звик за рахунок багатих і впливових жінок жити! Паразит, не інакше! Лише ти, ти, Андрію, ніяк не витравився з мого життя!

Бреду в парк. Куди ще осінню самотній дівчині сходити? Тільки на лавочці в такому чудовому місці посидіти!

Очі чухаються від гидкої суміші туші, сліз і дощу. Хотіла показати психологині, що не така я і бідолаха! Три роки не фарбувалася, а тепер страшніша мимри!

Хеееее! Андрій то цього і так не побачить! Він і не дивиться в мою сторону!

Обіцяю собі—я стану щасливою і не буду сумувати за ним! А ще, ніколи не дозволю собі закохатися у когось! Не важливо, старий то буде чи молодий! Скуштувала любовного трунку, досить з мене муки і болю!

Безсило плюхаюсь на лавку! Пальто все стерпить, аби попа суха була! Дістаю пляшку води! В таку погоду тільки водички на лавочці в парку й попити!

—Тримай!—знайома рука простягає мені стаканчик з лате!

—Андрію!—видихаю зболене повітря з грудей.

Можна не дихати більше! Я—жалюгідна! Закриваю руками обличчя. Не хочу бачити жаль в його очах, ба більше—зневагу! Хай іде собі геть із своєю парасолею, яку так галантно розкрив наді мною!

Він присідає коло мене, кладе свою теплу долоню на мої руки. Вони, ніби за порухом чарівної палички, відкривають заплакані очі!

—Віро!—гарячий подих коханого чоловіка…Метелики в животі затанцювали самбу. Руки зрадливо потягнулися, щоб доторкнутися до нього, перевірити чи не мана це бува. Добре, що голова не втратила здорового глузденяти!

Підвожусь з лавки, ховаю руки в кармани пальто. Він підіймається теж. Не даю йому і слова мовити—відвішую добрячого ляпаса! Це ще мала відплата за те, що не дав шансу порозумітися! Чи в мене зовсім сорому немає, щоб після того, як він мене покинув, бігати за ним, хвостиком виляти, як остання хвойда?! Ще чого! Ми —квити! Хоче, хай тепер говорить! Мій біль і моя злість знайшли можливість відплатити!

А він—не говорить! Відкидає парасолю— та як обійме мене міцно! Так міцно, що аж кісточки захрумтіли!

—Ти, малий засранець! Відпусти!—кричу я на «малого».— Пусти, мій мучителю!

Він уривчасто дихає мені на вухо.

—Віро, ще слово,—і я не стримаюся, щоб поцілувати тебе!

—Заразо! Ти десь по світах швендявся, а тепер мене цілувати приїхав!

Він цілує! Андрій  МЕНЕ цілує!

Все, до було між нами розмилося в пам'яті…

Лише час, згадавши, що йому пора поспішати, лишив нас у вічності й пішов лікувати ще чиїсь зранені коханням душі!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше