Покарання

****

Батька в такому гніві Ірая ще жодного разу не бачила. Він так лютував, що, здавалося, лише від його крику та сердитого погляду здійметься справжній буревій.

Всі сподівання, що покарання її омине, сполохано розлетілися метеликами, коли вона побачила загальні збори біля фонтану. І навіть не сумнівалася, що там обговорюють її поведінку та вирішують подальшу долю.

– Ти несерйозна, нерозважлива і безвідповідальна! – кричав батько. – Як можна на тебе покладатися, довіряти важливі справи, коли в твоїй голові лише розваги, ігри та пустощі?

Присоромлена Ірая стояла опустивши голову та склавши крила перед величезним натовпом. Складалося враження, що тут зібалися усі феї, що мешкали в квітковому саду. І це попри пізню годину.

– Твоя халатність та неспроможність виконувати свої обов’язки призвели до непоправного. – продовжував батько.

Цієї миті гурт ліворуч розступився, відкриваючи погляду Іраї трояндовий кущ, яким вона опікувалася. Проте фея його не впізнавала: на голих стеблах лишилось лише кілька скручених листочків, а перший пуп’янок, який мав сьогодні зранку перетворитися на бутон, а ввечері – набратися повного цвіту, звисав приречено майже до землі.

– Вона засохла?! – ошелешено видихнула Ірая. – Моя троянда засохла…

– Так, засохла, – з гіркотою в голосі мовив батько. – Тепер можеш скільки завгодно милуватися результатами власної бездіяльності, тому що повернути троянду до життя неможливо.

Фея лише розгублено кліпала очима, намагаючись втримати непрохані сльози.

– Ірає, –  продовжував старий. – Ти порушила всі можливі правила, не виправдала довіри ради старійшин, згубила квітку, якій мала допомогти розквітнути. Тому тебе буде покарано: ти будеш позбавлена крил.

– Ні! – не повірила своїм вухам Ірая. – Тільки не крила! Тато, ну будь ласочка, не треба! Крила – це моє життя. Як же я без них?

– Пішки, – була батькова відповідь. – Ти занадто несерйозно ставишся до життя. От, коли подорослішаєш, коли не будеш думати тільки про себе, коли не ставитимеш свої бажання вищими за обов’язок, коли зрозумієш, що справжнє життя – то не лише забавки, а й відповідальність, лише тоді отримаєш їх назад. І затям: жодні крила не варті загубленого життя! Навіть життя звичайної троянди.

Покарана феєчка спробувала змахнути крилами, які від її страху стали яскраво-червоними, але не змогла, тому що ті розтанули просто на очах.

Спочатку  прийшла розгубленість, потім безмежна жалість до самої себе, а на завершення наринули сльози, що перейшли у невтішні ридання.

Ірая цілу ніч проплакала, жаліючи себе та своє юне зруйноване життя, під кущем висохлої троянди. Зранку ж вона соромилася безкрилою постати перед друзями, ще й не хотіла зізнаватися, що її покарано. Тому довго мовчки спостерігала за ними з-за куща.

Вона бачила, як одні ельфи витягували сонячні промені до землі, щоб пригостити ранковим теплом усе живе, інші контролювали вітер: відпускали або стримували, щоб той не наробив шкоди, хтось по краплинці створював з туману росу, а хтось розподіляв дощинки, щоб кожній рослинці вистачило напитись.

Аж тут у прекрасній голівці феї сяйнула приголомшлива думка: ельфи завжди працюють! Навіть коли вона розважалася, вони, бавлячись поряд, ні на мить не забували про свої обов’язки.

Ірая визирнула з-під куща, роздивляючись квіти, що росли неподалік. Троянди, фіалки, лілеї, чорнобривці, гладіолуси – кожну з них оберігала квіткова фея, допомагаючи рости та квітнути, захищаючи від шкідників та наповнюючи силою, щоб стебла були міцними, а квіти – пишними.

Вона помітила, як трояндові феї-сусідки дбайливо розправляють пелюсточки квітів на своїх кущах. І навіть трохи позаздрила, бо квітнули троянди рясно та барвисто. Зовсім не так, як її.

Ірая з сумом подивилася на свій кущ – і їй стало шкода бідолашну троянду, бо через недбалість берегині вона жодної квітки не встигла розпустити, ще й всохла передчасно. Вона підійшла ближче, лагідно приголубила сухі стебла й щиро розплакалася.

– Це все я! – ридала. – Я винна, що ти загинула-а-а! Бо я не плекала тебе, як слід. Бо не ділилася з тобою своєю любов’ю до життя. Бо залишала тебе напризволяще самотню, нещасну, нікому не потрібну. Це все через мене-е-е!

Гарячі сльози стікали по стеблах, всотуючись в землю. От так непомітно почалось справжнє диво.

А втомлена риданнями фея згорнулась в траві та міцно заснула.