Розділ 12: Львів

Розділ 12: Львів. Четверговий ранок, був напрочуд світлим й теплим. Ще з 9 ранку, стовпчик термометра на Аніному вікні показував +18 градусів за Цельсієм. Дівчина, проснулась у своєму ліжку й мимоволі посміхнулась. Довго не лежавши у жаркій постелі, Анюта, пішла у душ. За декілька хвилин дівчина, вже обсихала у м’якенькому рожевому халаті, вишукуючи, щоб це такого неймовірного одягнути. Вона дуже хотіла справити враження витонченої дівчини перед сімейством Караоглу, яке вже після обіду мало прибути у Львів. --- Аня, сніданок на столі, - почулось із-за дверей. --- Добре. Біжу.. Дівчина спустилась у їдальню й побачила, за столом Софі. --- Ти, що тут робиш? --- По перше, доброго ранку! По – друге, я приїхала у гості. Мене твоя мама запросила. А по –третє, ми з Іваном, їдемо готувати, магазин до рейду турків… - засміявшись на останньому слові, сказала дівчина. --- Ахах.. Ну, ти, подруго молодець…Ой я забула… Доброго ранку. Нюх Ані, страшенно занепокоїв запах, маринованого м’яса. --- Фе, що тут так смердить, аж рвати хочеться… Дівчину й справді знудило й вона швиденько побігла у ванну кімнату. Софія, як справжня подруга пішла слідом за Анею. --- Сонечко… Анюта, що з тобою… --- Та я вчора наїлась морозива у новому кафе й мабуть воно було зіпсуте… --- То ти з Максом була7 --- Ні з мамою… ой зову. --- дівчині підійшов клубок повітря до горла й вона закашляла – ке-кхе… Леся Іванівна почувши що у ванні хтось є зайшла туди. --- О Софійка, - жінка, обійняла майбутню невістку, - доброго ще раз ранку… Що сталось, хто у туалеті… ---Доброго й вам, ранку. – промовила Софі. --- Мамо то я, - знесилено промовила Аня.- мені так кепсько… --- І тобі погано. Я пів ночі не спала… Зараз заварю тобі чаю із ромашки, нехай прочистить шлунок. --- Ви, йдіть, а я ще трошки тут побуду – сказала Аня. --- Добре. Леся взяла під руку Софі й повела за родинний стіл. --- Давайте я вам допоможу із сніданком. --- Хіба що тарілки порозставляєш, а так все готове. --- А Іван куди поїхав? Бо привіз мене під двері. Відкрив ворота й каже: «ти, йди заходь у дім, а я буду за 30 хв.» --- На вокзал за батьком. Мирон із відрядження повертається. Цього разу їхав поїздом із Гданська до Варшави, там ще якісь справи мав і потім знову на поїзд. Замучився, не виспався, от і Іван його пожалів й вирішив поїхати забрати. --- О то це ж добре. Хоч трошки відпочине Мирон Станіславович. --- Дитино, йди ще наріж сирника на стіл, бо вони мають приїхати з хвилини на хвилину. --- Слухають. Зараз усе буде готово. Поки Леся Іванівна та Софі порались на кухні, Аня, пішла у свою кімнату й почала шукати свій блокнот. Дівчина знайшовши те що шукала, ще раз переконалась, що даремно хвилюється й це звичайне отруєння, а не надзвичайна ситуація на букву «в». «Потрібно бути обережнішою, я лише повернула повагу мами, мені зараз аж ніяк не можна шукати пригод…» Поки Аня собі думала, на подвір’я їх будинку заїхала машина. ---Тато… - вихопилось мимоволі із вуст дівчини. Вона швидко побігла до дверей. --- Таточко!!! – відкривши двері сказала Аня. --- Так, це я… - відповів пан Мирон, - скучила за мною? --- Сама не знаю чому, але дуже скучила. Аня обійняла батька й повела у дім. Іван, поставивши авто у гараж, зайшов також у дім, де всі сиділи за столом. --- Давайте швидше снідати у нас багато справ. – сказав хлопчина. --- Усім смачного. --- Дякую, мила, й тобі. – поцілувавши Софі у щоку, Іван глянув на Аню… - щось не так? --- Ні, що ти,… все так… смачного всім… - із тривогою відповіла Аня. --- Іван правий. Давайте швидше їсти і їхати у магазин. – швидкою скоромовкою говорила Леся Іванівна. --- По волі… за тобою, стадо коней не женеться … - сміявся із дружини Мирон. Поки у домі Ониськевичів тривала трапеза у Стамбулі Селім-бей та Джансу-Ханим у аеропорту проводжали дітей. --- Я не розумію, де наш дядько Джемль? – скаржився Алі-Онур. --- У дома він не ночував. На дзвінки не відповідає. Може щось сталось? – із братською любов’ю у голосі сказав Селім. --- Любий, у Ясмін теж автовідповідач включений, - промовила Джансу. --- Ну то ми полетимо без нього, а він нехай прилітає завтра. – намагалась розсудливо мислити Айшенур. – Леся Іванівна, чекає на наш приїзд, організувала програму перебування на усі 200 %, навіть посилила нас у себе. Для нашого ж комфорт… Але нашому дядьку усе не догодиш. Поки на нього чекали у аеропорті, Джемаль ще був у готелі із своєю коханкою. --- Ага, коли ви, повернетесь? --- Через 2 тижні. – холодно відповів чоловік. --- Ой, як же ж це довго. Я сумуватиму за вами. – хитро й улесливо говорила дівчина. --- Люба моя, не забувай про твою місію. Ти повинна вдавати закохану й щасливу наречену. --- Я знаю, але це чим день тим важче… - чорноволоса красуня обійняла Джемаля, - адже коли у серці інший, вдавати щасливу й закохану ой, як не просто. --- Ну годі… годі філософствувати. Ти залишаєшся тут? --- Так, адже своєму благовірному я сказала, що приїду ввечері. Джемаль і справді закохався в цю дівчину й коли його пасія лише згадувала про нареченого він починав сильно ревнувати її. Молодиці, звісно така увага імпонувала й вона сама час від часу якби мимоволі згадувала про її «нареченого», щоб позлити Джемаля. Чоловік мовчки поцілував її у чоло й взявши гаманець та піджак пішов геть. Таємнича гостя аги, вирішила прийняти ванну й помріяти про свій вплив на бізнес й життя її покровителя. Джемаль знав що на нього чекають у аеропорту, але йому було байдуже, адже якщо він захоче цю угоду буде розірвано. Й старання його брата підуть у безодню, але поки що, він вичікував найкращий момент щоб нанести черговий удару Селіму та його родині До посадки літака Стамбул – Львів, залишалось більше півтора години. Перш ніж відправитись у аеропорт Ататюрка, Джемаль заїхав у офіс й покликав наближеного до себе юнака. Він доручив йому відслідкувати останні фінансові потоки у відділі його племінника Алі-Онура --- але робити це ти маєш дуже повільно й щоб ніхто тебе не запідозрив. --- Добре, ага, я щось вигадаю. Будьте певні, для нової колекції ведеться інша звітність… --- Я це розумію. Але у тих паперах, які мені надав Алі, усе чисто… Копійка до копійки сходиться, а ти, знаєш, що я думаю… Джемаль ще не встиг договорити, як Юсуф, а так звали цього юнця, кивнув головою й сумирно пішов виконувати наказ його керівника. Джемль тим часом, доручив секретарці. Купити йому новий телефон й новий номер, бо у нього, зламався телефон. --- Маєш на це все 15 хв. Бо я спізнююсь на літак до Львова. – крикнувши на працівницю, пан Джемаль, закрив двері свого кабінету й почав готувати документи, на купівлю нової квартири у елітному районі Стамбула Етиклері. Чоловік зателефонував ріелтору й узгодив деякі питання, щодо цієї справи. Тим часом по коридору офісу бігла секретарка Джемая. Дівчину догнав Юсуф й сказав. --- Діляро. Давай я тобі допоможу із розблокуванням нового телефону для нашого шефа… - хитромудро говорив юнак. --- Юсуфе! Не займай телефон. – вирвала із рук хлопця пакет із новим причандаллям шефа дівчина. --- Ти ж знаєш, що я його купляла у магазині через дорогу, де ми постійні клієнти, а коли сказала, що це телефон для шефа й він спізнюється, мені його розблокували, вставили сім карту й коротку інструкцію по користуванню роздрукували. --- Ого, і це за 12 хв видно ти приглянулась власнику. – з насмішкою у голосі сказав Юсуф. --- Ой, не кажи дурниць! А відійди! – дівчина відіпхнула настирливого помічника у бік і зайшла у кабінет шефа. --- Пане, ось ваш, новий телефон і номер вже активовано. А ще ось на цьому листочку. Коротка інструкція по використанню. --- Добре. – Демаль взявши телефон до рук, продовжив, - Діляро, поки я говоритиму по телефону по одній важливій справі, ти, введи у пам'ять мобільного декілька номерів. --- Слухаюсь пане Джемаль, усе зроблю, але можна мені інструкцію. --- так візьми й роби все швиденько. Дівчина вибігла із кабінету й отетеріла, за її робочим місцем сидів Юсуф… --- А ти, чого тут вештаєшся й заважаєш мені працювати… Зовсім обнаглів! --- чого ти розкричалась на мене! Мені наш шеф доручив одну справу й можливо матиме ще доручення, тому я тут й ошиваюсь --- Мене це не цікавить. Вставай негайно. --- Ой які ми, поважні… - скривився дівчині Юсуф… --- Так звісно, що поважні, а не як деякі… горобчики, що вдають орлів… --- Що, що? --- іди он сядь за інший стіл, не заважай працювати. --- Та і не дуже хочеться сидіти на місці божевільної. – гордовито промовив юнак і пішов сів за інший стіл. Поки Діляра записувала номера телефонів у новий мобільник шефа, Юсуф сидів майже навпроти й мізкував, як же ж йому підібратися до документів Алі-Онура. «Ох і важке завдання, дав мені Джемаль… і хто ж мені може допомогти? У кого є доступ до усіх файлів у холдингу?» Як тільки він про це подумав, у Діляри впав степлер і тека із документами. «у неї є повний доступ до усього в офісі… треба потоваришувати із цією, кралею…» Юсуф галантно підійшов і почав збирати листочки… --- Вони пронумеровані… Зараз я тобі допоможу…- із фальшивою усмішкою промовив він. --- Та облиш.. Джемль вийшовши із кабінету побачив, як його протеже-Юсуф. Стоїть на колінах і збирає документи… --- Так і що це ти накоїв…? --- Це випадково сталось. – ніяково сказала Діляра. --- Шеф. Це я винен, я відволік її, й сталось, що сталось… Ми усе приберемо. --- Діляро, мій телефон… --- Прошу візьміть… Й ось цю теку тут ваші квитки, й інші документи. А також, маршрут, як добратися до будинку Онисьевичів. Щасливої дороги. ---Ага, ви, беріть свої речі, а це я вам допоможу донести до авто. --- Юсуфе, ти поїдеш зі мною у аеропорт, й відженеш машину в офісний гараж… --- Як накажете. 1 хвилинку, я візьму парасолю, адже на дворі дрібний дощ. --- Для чого парасолю… Ходімо. Ми не із цукру не розтанемо… --- Ага, парасоля, для ваших речей із замшевого кейсу… адже як його почистите у літаку. – добігаючи вже із парасолею у руці говорив Юсуф. Джемаль поважно сів на місце пасажира й писав смс-ку своїй коханці, а Юсуф, став його водієм. Дорогою в аеропорт ага, почав вичитувати Юсуфа, за те, що той підбиває клинці до Діляри. --- Ти знаєш правила. Що це за жест, доброго самаритянина… --- О ні. Шеф, я не того став їй допомагати, а через ваше доручення. Діляра має доступ до інших документів, й із її допомогою, я знайду або сам щось у паперах Алі, або накопаю на когось із його відділу компромат. Це виключно професійний інтерес. --- Он як, ну добре. Швидко придумав, як тобі діяти. Далеко підеш.. --- Дякую пане. Джемаль дивився на цього юнака й поволі йому все більше здавалося, що він нагадує йому його в молоді роки --- А звідки ти, приїхав у Стамбул? --- Я із маленького селища, що біля Бодрума… Ваш покійний батько, час від часу приїжджав у школу у сусідньому селі, у яку я ходив, за 8 км., що дня, й коли я закінчив навчання, директор школи, попросив, щоб покійний ага, дав мені, якусь роботу, адже я із бідної сім’ї. Й так із 18 років, я працюю на холдинг Кара-оглу. Перед смертю матері, ваш батько. Запропонував мені переїхати працювати у Стамбул. А коли мами не стало, я змушений був залишити сестричку на чужих людей й поїхати працювати… --- А батько ваш де? --- Мій батько, як казала мама, помер, а її другий чоловік, як тільки дізнався, що мати вагітна сестрою, покинув її. --- Зрозуміло. Жаль, що ти, втрати матір, і сестричка далеко, але не переймайся, можливо, ти, мені допоможеш із таємною звітністю Алі, й хто знає, чи на тебе не очікує підвищення. – потішив словесно Джемаль юнака. – Юсуфе, будь пильним, й нікому не розказуй що я тобі доручив якесь таємне завдання. --- Слухаюсь ага. Я припаркуюсь ось тут. Вдалої подорожі. --- Дякую. Джемаль забрав свої речі із авто й пішов у термінал, де вже за 10 хв, мала завершитись посадка літака. Юсуфу якось стало легше на душі, після невеличкої сповіді своєму начальнику. Хлопець відчував водночас й невимовну повагу до Джемаля, й сам не знав, що саме, але щось у постаті цього чоловіка до болю було для нього рідне, але таке далеке й ненависне, що від одної думки, про повагу до аги, у юнака стигла кров. Він відкинув усі суперечливі відчуття й поїхав назад на роботу. Поважною ходою, задерши голову до гори по аеропорту мчав Джемаль Караоглу. --- Це неймовірно, наш дядько не приїхав. – промовила Айшенур --- А ти заскучилась за цим пройдою? – спитав Алі-Онур --- Годі… - відвела голову у бік сестра. – ти, ж знаєш, як Джемаль доскіпується до усього у цьому проекті із українцями. А ця його фраза: «Якщо поїде Айшенур, то я обов’язково супроводжуватиму їх…?» Я хочу також працювати у холдингу… Я вже виросла й маю освіту й знання й досвід, --- Я знаю… - серйозно відповів Алі,- пам’ятай твоє знання й відчуття моди є вишукане й водночас розкуте. Але по доброму розкуте. Ти не боїшся експериментувати із фасонами й кольорами. Знаєш я думаю, що коли Джемаль постаріє і холдингом керуватиме наша сестра Сельма, ви знайдете спільне бачення й підтримку одна в одній… а я… А я займусь фотографією, як мріяв із дитинства. Тільки-но, Алі, згадав про дядька, як Айшенур, штовхнула брата ліктем й сказала. --- Наскільки я бачу, а бачу я добре. Наш дядечко, ще не скоро відійде від справ. Он дивися, Джемаль добігаючи до каси, зустрів Джансу та Селіма. --- Ви не повірите що сталося… Телефон впав у воду й я не зміг попередити. Що приїду вже сюди, - сказав перше, що спало на думку Джемаль. – Не хвилюйтесь я за ними пригляну. ---Добре брате, вдалої подорожі. Бувай. --- Щасливо ага. – промовила Джансу. Джемаль, підійшов до неї тихо прошепотів. --- Зателефонуй, або провідай Ясмін, я їй з опалу наговорив цілу гору неприємних та не правдивих слів, лише щоб її позлити. Їй зараз мабуть дуже зле – жалісливо із винуватим виглядом він глянув в очі братової дружини… --- Звісно, я її підтримаю. Все налагодиться, не переживай. Дивись за моїми дітьми. --- Звісно, невістко, я пильнуватиму їх, як зіницю ока. Джемаль-ага,зайшов останнім у літак і сівши на своє місце, яке до речі було у 1 класі та ще й біля вікна, із якого відкривався неймовірний краєвид перлини Туреччини – Стамбулу, спокійнісінько замовив собі закуску й сік, насолоджувався початком подорожі, яку він перетворить на пекло для його племінників. Алі та Айше, сиділи трохи дальше від дядька й мріяли про те, що подорож в Україну, принесе їм не лише вигідну рекламу та розширить їх бізнес, але й подарує, цілу низку п приємних та незабутніх вражень. Від думок про прекрасне, Айшенур, схиливши голову на спинку крісла заснула, а Алі-Онур, який віз своє так би мовити дитя, на презентацію, намагався ще раз звісити й продумати усі нюанси подорожі. За декілька годин літак із важливими персонами, зупинився по той бік Чорного моря, у аеропорті імені Данила Галицького у місті Львові. На турецьку делегацію чекала Леся Іванівна із чоловіком. Вийшовши із приміщення аеропорту. Першим здивувався Алі-Онур. --- А ми вже в місті? --- Фактично так, зараз за хвилин 15, максимум 20, ми будемо в нас в дома. – говорив пан Миром. Біля них ішов похмурий Джемаль й дуже дивувався, що Мирон знає англійську. --- А ви, як я бачу вільного володієте англійською, - сказав він. --- Так звісно… Я бізнесмен й мені для моїх відряджень потрібно знати мову… --- Це чудово, - крізь зуби промовив Джемаль, а сам подумав, що це не вписується у його план, розорення проекту його племінника. Пані Леся йшла із Айшенур, й розказувала, дівчині, як на її приїзд у Львів чекала Анна. --- Вона стільки хорошого про тебе розказувала й завжди згадує, як ви, разом гуляли вуличками Стамбулу. --- Я й сама про неї згадувала досить часто, адже Аня, розуміється на моді й з нею є завжди про що поговорити… Сівши у авто Ониськевичів, турецька делегація, втомлено розглядала краєвиди старовинного міста. (С) Оксана Олійник #БОМ