Розділ 4

— Нарешті! — голосно сказала Амелія, коли ми вийшли з аудиторії. — Думала, що ця лекція з політичної економіки ніколи не закінчиться. Це так нудно!

— А мені подобається, — мовила я та знизала плечима. — Досить цікавий предмет, який нам точно знадобиться у майбутньому.

Амелія закотила очі. Я ж поправила свою сумочку на плечі, минаючи інших студентів у коридорі. Мені подобалося навчання, справді. Я майже ніколи не запізнювалася на заняття, а ще відвідувала усі пари. Подруга говорила, що так буде лише на першому курсі, але вже пройшло два тижні навчання другого курсу, а нічого не змінилося. Я продовжувала ходити на усі пари. Чого не можна сказати про Амелію. Вона часто втікала з останніх лекцій, щоб побачитися зі своїм хлопцем.

На вулиці нас зустріло гаряче сонце. Я примружила свої очі та потягнулася до сумочки, щоб знайти модні чорні окуляри. Моя легка спідниця червоного кольору трохи піднялася від сильного вітру. Я швидко опустила руки вниз, намагаючись притримати тканину. Вересень завжди був теплим місяцем, тому я вирішила скористатися можливістю носити легкі речі, які любила значно більше, аніж пальта і куртки.

Ми з Амелією почали спускатися сходами й попрямували в сторону стоянки.

— Ти додому? — спитала вона в мене.

— Напевно, — відповіла я. — Адам пообіцяв підвезти мене.

— Ви завжди разом приїжджаєте, — зауважила дівчина і дивно усміхнулася. — Між вами щось є?

Це запитання змусило мене засміятися. Спостерігаючи за нами з Адамом, можна було б подумати, що ми пара, але це була всього лише міцна дружба. Частково це заслуга наших батьків, які дуже добре товаришували.

— Що? Ні, звісно ж. Ми просто друзі. Якби між нами щось було, то ти б точно знала.

— Це дивно, Віолетто.

— Що саме? — спитала я, глянувши на дівчину.

Ми зупинилися біля сірої іномарки Адама. Дівчина відкинула своє довге чорне волосся з плечей та відповіла:

— Те, що у тебе досі не було хлопця.

— Хіба це проблема? — обурилася я. — Мені лише дев'ятнадцять.

— Ти справді не помічаєш? — Лія примружила свої темні очі.

— Не помічаю що?

Я вже починала дратуватися. До того часу, як Амелія почала зустрічатися з Данилом, ми рідко говорили про хлопців. Зараз же вона дуже часто нагадувала мені про те, що непогано було б знайти для мене партнера.

— Тих всіх чоловічих поглядів у твою сторону, — сказала дівчина. — З тобою не хотів би бути хіба сліпий, або ж дурний. Ти дуже красива, розумна та ще й з багатої елітної сім'ї. Кожен хлопець в цьому університеті бажає отримати тебе.

— І що? — спитала я, склавши руки на грудях. — Це не означає, що мене взагалі цікавлять ці хлопці з університету. Може, я чекаю своє?

— Своє, — повторила Амелія та хмикнула. — Довго будеш чекати. Взагалі я веду до того, що ти зацікавила Любомира. Данило проговорився мені про це. Вони друзі, якщо ти раптом не помітила тоді. Ти ж пам'ятаєш, що ми в суботу йдемо до нього вечірку?

— Ми? Я не збираюся йти туди.

— Ти пообіцяла йому.

— Я нічого нікому не обіцяла.

— Але і не відмовлялася.

— Я просто змовчала, Амеліє! Це не означає, що мені хочеться йти на ту вечірку.

— Любомир сприйняв це як згоду. Він чекатиме тебе.

— Годі! — трохи роздратовано сказала я. — Мені не подобається ні той Любомир, ні будь-який інший боксер.

— Чому ти так категорично налаштована проти боксерів? — Лія зацікавлено підняла одну брову. — Вони зазвичай подобаються усім дівчатам. Деякі аж пищать від них, але ти... Ти, як завжди, ставиш себе на перше місце. Якийсь звичайний боксер — це не твій рівень. Я маю рацію?

Я похитала головою, бо мене починала дратувати ця розмова. Амелія не втрачає надії змусити мене піти з нею на вечірку. Насправді я прекрасно розуміла чому вона це робить, і причиною цього була далеко не наша з нею дружба.

— Ві, будь ласка! — почала вона просити, дивлячись на мене щенячими очима. — Батьки не дозволять мені піти без тебе. Ти ж знаєш, як вони контролюють кожен мій крок.

— Ти ще не розповіла їм про свого хлопця?

— Ти що? Якщо батько дізнається, то на мене чекатиме домашній арешт.

Я закотила очі, бо мені це страшенно не подобалося. Батьки Амелії були занадто суворими до неї, але вони дозволяли їй проводити вихідні зі мною. Мабуть, тут таки зіграла роль репутація моєї сім'ї. Для усіх я — спокійна слухняна донечка. Просто ідеальна подружка для Амелії на думку її тата. Він дозволяв нам разом навіть відвідувати клуби, але не дозволив би їй піти туди наодинці. Лія завжди користувалася цим, адже мені деякою мірою було її шкода. Та все ж мають бути якісь межі.

— Гаразд, — все-таки погодилася я.

— Дякую! — Амелія кинулася на мене з обіймами. — Ти найкраща!

Мабуть, піти на ту вечірку — це не найкраще рішення, але я не могла так підставити Лію. До того ж той Любомир, впевнена, не відчепиться. Амелія відсторонилася від мене, усміхаючись. Вітер подув просто в обличчя, і я хитнула головою, щоб прибрати волосся. Мою увагу привернув хлопець, що впевнено прямував до автомобіля на стоянці. Я часто покліпала та повільно опустила свої окуляри вниз. Він був у звичайних джинсах і чорній футболці, а його волосся перебувало в неохайному безладі. Раніше я б ніколи не звернула на нього своєї уваги, але не сьогодні. Я впізнала його одразу ж, що було дуже дивно.

— Це ж той боксер, — тихо прошепотіла до Лії.

Я махнула рукою в його сторону, а вона мигцем глянула туди. Амелія легко кивнула та знову подивилася на мене.

— Так, — сказала дівчина. — Лев вчиться у цьому університеті. На останньому курсі, але тут ніхто не знає, чим він займається насправді. Ну, або ж усі вдають, що не знають.

Я насупилася, спостерігаючи за ним. За більш як рік навчання я жодного разу не бачила його тут. Можливо, через те, що ніколи не звертала уваги на таких хлопців?

— Але ж ти знаєш. І я тепер теж знаю.

— Нам краще мовчати, Віолетто. Йому не сподобається, якщо в університеті говоритимуть про те, що він боксер в нелегальному клубі. Якщо декан дізнається, то його одразу ж виженуть. Ну і ми наживемо собі проблем, якщо говоритимемо про це.

— Я ніколи не помічала його тут раніше, — сказала тихо.

— Це нормально. Лев в університеті та на рингу — це дві різні людини. Він звик приховувати від усіх своє захоплення. Я і сама не знала, доки Данило не відвів мене вперше до того клубу.

Я все ще уважно слідкувала за тим хлопцем. Він підійшов до старенького червоного пікапа та сперся до нього. Хлопець витягнув свій телефон і деякий час дивився щось у ньому, доки до нього не підійшла якась дівчина. Вона була низького зросту зі світлим волоссям, зібраним у косу. Хлопець усміхнувся їй та відчинив для неї пасажирські дверцята.

— Хто це з ним? — поцікавилася в Амелії.

— Уявлення не маю, — пробурмотіла вона. — Цей Лев тримає інформацію про себе та своє життя за сімома замками. Мабуть, його дівчина. А ти чому так цікавишся?

Подруга підозріло глянула на мене, примружив очі. Я ж просто знизала плечима, вдаючи, що мені байдуже. Сама не розуміла чому мене взагалі цікавить він та його життя. Цей Лев був максимально зосереджений на своєму. Він не оглядався по сторонах і не говорив ні з ким. Напевно, навіть не помітив, що весь цей час я спостерігала за ним. Це не дивно, адже ми з Амелією стояли позаду нього на достатній відстані. Хлопець заскочив за кермо, але чомусь не поспішав заводити свій автомобіль. Я дивилася в його сторону до того моменту, доки хтось не штовхнув мене в бік. Коли повернула голову, то побачила перед собою Адама.

— Куди так дивишся? — спитав він, усміхнувшись.

— Наша хороша дівчинка зацікавилася поганим хлопчиком, — сказала Амелія.

— Та невже?

Адам здивовано підняв свої густі чорні брови. Його блакитні очі так і загорілися від бажання дізнатися нову інформацію. Я закотила очі та роздратовано видихнула. Коли повернула голову в сторону автомобіля, то помітила, що його вже не було.

— Ніким я не зацікавилася. Не треба говорити цих дурниць, — обурилася я, глянувши на Лію. — Можу і передумати щодо суботи.

— Ти уже пообіцяла, Ві! — Амелія задоволено усміхнулася. — Думаю, що Лев теж там буде. Я вже піду. На мене Данило зачекався. І якщо раптом мої батьки будуть питати про мене, то я з тобою.

Лія помахала рукою на прощання та побігла в кінець стоянки, де на неї чекав її хлопець. Вона швидко сіла всередину його автомобіля, а після цього вони поїхали геть. Я деякий час мовчки дивилася їм услід, намагаючись зрозуміти, коли Амелія стала такою дратівливою. Та відповідь була очевидна: дівчина змінилася тоді, коли почала зустрічатися з цим Данилом.

— Хто такий Лев? — спитав Адам, і цим відірвав мене від думок.

— Ніхто, — пробурмотіла я. — Ну що, поїхали додому?

— А що буде в суботу? Ви з Лією кудись збираєтеся?

— На день народження її друга, — відповіла я, а у моїй голові раптом з'явилася ідея. — Слухай, а ти не хочеш піти зі мною?

Адам трохи насупився, але я була певна, що хлопець не відмовить мені, адже він справді полюбляв розважитися.

— А що за вечірка? — поцікавився він, піднявши одну брову.

— Тобі точно сподобається, — сказала я, усміхнувшись. — На такій ти ще ніколи не був.

— Звучить загадково.

— Так і є.

— Гаразд, — все ж погодився він. — Відчуваю, що буде весело.

Я усміхнулася йому, адже його присутність мала б допомогти мені позбутися надмірної уваги від Любомира, або ж якогось іншого хлопця. До того ж з ним буде безпечніше. Хоча важко говорити про безпеку на вечірці, де здебільшого усі будуть боксерами.

Дні пролетіли так швидко, що я навіть не зчулася, як настала субота. Амелії не дуже сподобалося те, що Адам буде з нами. Та все ж це була одна з основних моїх умов. Я довго вирішувала, що одягнути, але у кінцевому результаті мій вибір впав на коротку шовкову сукню чорного кольору. Я залишила своє волосся розпущеним, щоб воно широкими локонами спадало по плечах. Зробивши легкий макіяж, я нафарбувала губи темно-коричневою помадою. Взувши чорні туфлі на високих підборах, я схопила маленьку сумочку, в яку кинула свій телефон та гаманець.

На цю вечірку я вирішила приїхати з Адамом, а не з Лією та її хлопцем. Якщо ми прийдемо разом, то усі подумають, що ми пара. Таким чином я змогу вберегти себе від небажаних розмов. І коли я вийшла з будинку та попрямувала до автомобіля Адама, що стояв біля моїх воріт, я дала собі слово, що це буде мій останній прихід на вечірки до незнайомців. Та ще й небезпечних незнайомців. І хоч я намагалася не хвилюватися, всередині все ще було дивне відчуття, що щось таки має статися. Я міцно стиснула губи, коли авто зупинилося біля будинку того Любомира.

Я сподівалася, що вечірка буде в клубі, але цей хлопець чомусь вирішив святкувати у своєму домі. З вулиці будинок виглядав дуже багатим у сучасному стилі. Мабуть, батьки цього Любомира все ж були заможними. Цікаво, вони знають про захоплення свого сина? Щось мені підказувало, що вони навіть не здогадувалися про це.

Адам перший вискочив з автомобіля. Я вийшла одразу ж за ним. У моїх руках був пакет з невеличким подарунком, бо я не уявляла, як можна прийти на день народження без пакунка.

— Нічого собі! — сказав Адам, розглядаючи будинок та припарковані біля нього дорогі автомобілі. — Куди ми потрапили, Віолетто? Це пекло чи рай?

— Не знаю, — тихо пробурмотіла я. — Зараз побачимо.