Твій останній бій

Розділ 11

— Данило зараз має приїхати за мною, — сказала Амелія, поправляючи волосся.

Я ж витягнула з сумочки блиск для губ, щоб нанести його на губи. Пари уже нарешті закінчилися, тож ми приводили себе в порядок у вбиральні. Лія завжди поправляла свій макіяж перед зустріччю з хлопцем.

— Тобі вже краще? — спитала я, натякаючи на її вчорашнє не надто хороше самопочуття.

— Т-так, — трохи розгублено відповіла вона. — Все добре.

— Гаразд, — прошепотіла я та подивилася на себе у дзеркало. — Наступного тижня уже мій день народження. Треба придумати щось зі святкуванням.

— Думаю, що це не проблема. Твій татусь допоможе тобі.

— Так, але я уже доросла, тому сама вирішу, де святкуватиму.

— Чула, що в центрі міста відкрили новий клуб, — сказала дівчина та знизала плечима. — Мені здається, що твій день народження — це хороший привід, щоб навідатися туди.

— Я подумаю про це.

Я спробувала усміхнутися подрузі, але це вийшло натягнуто і не дуже щиро. Мені подобалося усе вирішувати самій, а ось ці непотрібні поради завжди дратували мене. Хоча відсвяткувати своє дев'ятнадцятиріччя в клубі з друзями — це не така вже і погана ідея. До того ж цей клуб новий, і там точно не буде всяких незаконних речей, як в тому жорстокому місці.

Я поправила вузькі рукави білої кофти та накинули зверху зелений піджак. З очікуванням подивилася на Амелію, що надто уважно наносила пудру на своє обличчя. І хоч вона переконувала мене, що з нею все добре, її вигляд був не найкращий. Щось точно відбувається.

— Ти дуже підозріло дивишся на мене, — пробурмотіла вона.

— Це ти дуже підозріло поводишся, — сказала я, насупившись. — Що сталося, Амеліє?

— Невеличка проблемка, яку нам з Данилом треба обговорити. Ну все, ходімо! Він уже зачекався.

Я не встигла більше нічого спитати, бо дівчина вибігла з вбиральні, наче ошпарена. Я ж повільно пішла за нею. Мені не подобалися ці секрети, що вона приховувала. Ми вийшли на вулицю, де нас зустрів прохолодний вітер. Я трохи скривилася, закутавшись в піджак. Варто вже переходити на куртку, адже жовтень — не надто теплий місяць. Я любила його за свій день народження та яскраві барви природи, але зовсім не за вітер та дощі.

Сьогодні Адама не було в університеті, тож я уявлення не мала, як дібратися додому. Мабуть, доведеться іти пішки, але це займе більше ніж годину часу. Я подумала, що замовити собі таксі — найкращий варіант. Коли ми підійшли до стоянки, Амелія зупинилася біля автомобіля свого хлопця, що був зачинений.

— І де твій коханий? — пробурмотіла я, заглядаючи всередину іномарки.

— Мабуть, відійшов кудись, — тихо відповіла подруга.

Я подивилася на неї та помітила, що її обличчя досі було надто блідим. Навіть рум'яна та пудра не допомогли їй.

— Він йде з... — Амелія замовкла, вдивляючись кудись за моєю спиною.

Коли я повернула голову, то ледь рота не відкрила від здивування, адже Данило прямував у нашу сторону разом з Любомиром. На його обличчі досі виднілися синяки, але сам хлопець мав жвавий вигляд. Він широко усміхався, тримаючи в руках паперовий стаканчик з кавою.

— Що він тут робить? — різко спитала я, сердито глянувши на Амелію.

— Напевно, приїхав з Данилом, — байдужим тоном відповіла та.

— Навіщо йому приїжджати сюди?

Дівчина перевела свій погляд на мене. Здавалося, що вона готова розридатися на місці, а я просто не розуміла її поведінки.

— Щоб тебе побачити, — сказала дівчина. — Ти подобаєшся йому, Віолетто.

— Як мені це набридло! Навіщо я тільки зв'язалася з тобою? Через тебе у мене тепер проблеми з цими боксерами.

Амелія раптом гірко посміхнулася, а в її очах заблищали сльози.

— Я зрозумію, якщо ти більше не захочеш спілкуватися зі мною, — прошепотіла вона. — У мене зараз не найкращий період, щоб хвилюватися ще й про це, але... Я не хочу, щоб ти кидала мене в такий складний час.

— Ти вагітна? — серйозним тоном спитала я. Дівчина декілька секунд уважно дивилася на мене, а тоді кивнула головою. — Як ви це допустили, Амеліє? Тобі ж лише дев'ятнадцять!

— Знаю, ти будеш засуджувати мене, але це просто сталося. Ми не планували цього, а декілька разів були необережними.

— Твоїм батькам це не сподобається.

Я невдоволено похитала головою, дивлячись на подругу. Вона мала такий розчарований вигляд, що ледь не заплакала.

— Вони не дізнаються про це, — прошепотіла дівчина. — Я позбудуся цієї проблеми. Данило теж не хоче поки дитини.

— Це неправильно, — сказала я та обережно поклала свою долоню на її руку.

— Ми вже прийняли рішення.

І це було останнє, що вона сказала мені. Сльози з її очей зникли, а на обличчі з'явилася широка усмішка, коли вона побачила свого хлопця. Вона одразу ж підійшла до нього, а я залишилася стояти на місці. Амелія тихо щось прошепотіла йому на вухо. Вони швидко сіли в автомобіль, а після цього поїхали геть. Я деякий час дивилася їм услід, обдумуючи всю ситуацію. Не знаю, як би я вчинила на місці Лії, але вони обоє мали б взяти відповідальність за свої дії, а не розв'язувати проблему найлегшим способом.

— Це тобі, — раптом заговорив біля мене знайомий голос.

Я здригнулася, коли зрозуміла, що Любомир не поїхав з ними. Він зупинився навпроти мене, простягаючи мені стаканчик з кавою.

— Не п'ю кави, — сухо мовила я.

Я підняла на нього свій погляд. Тінь усмішки з'явилася на обличчі хлопця. Декілька помітних синців на його лиці нагадали мені про той бій. Я важко ковтнула, коли в голові почали з'являтися ті жахливі картинки.

— Якби ми познайомилися ближче, то я б знав такі дрібні деталі твоїх вподобань, — сказав він. — Якщо ти не п'єш кави, то я теж не буду.

Він підійшов до смітника та викинув туди стаканчик, повний напою. Це здалося мені абсолютно безглуздим рішенням, але Любомир так не думав.

— Мені треба додому, — мовила я та витягнула з кишені піджака свій телефон.

Вітер розвіював моє волосся в різні сторони, і через це я пошкодувала, що не заплела його. Любомир раптом підійшов ближче до мене. Він хитро усміхнувся та заправив неслухняне пасмо мого волосся мені за вухо. Я напружилася від таких його дій, а рука з телефоном зависла у повітрі.

— Ти збрехала, — тихо мовив він, розглядаючи моє обличчя своїми темними очима.

— Вибач? — спитала я, насупившись.

— Він навіть бився зі мною через тебе, — задумано відповів Любомир. — Амелія сказала мені, що ти насправді самотня. То що у тебе з Левом?

— Це тебе не стосується.

— Ти подобаєшся мені.

Я могла б подумати, що він жартує, але серйозний вираз його обличчя доводив, що цей хлопець таки говорив правду.

— Не можу перестати думати про тебе, — продовжив він. — Ти така красива, Віолетто. Я раніше не бачив таких.

Мені стало страшно від його слів, тому я ще сильніше напружилася. Ця його симпатія в мою сторону ставала схожою на одержимість. І тільки я хотіла щось сказати, як почула за своєю спиною ще один знайомий голос.

— Що ти тут робиш? — різко спитав Лев. — Ми домовлялися, що ти більше не підійдеш до неї після бою.

Я оглянулася, дивлячись на ще одну проблему в моєму житті, якої не могла ніяк позбутися. Може, не хотіла позбуватися? Погляд хлопця був спрямований на Любомира. Вони дивилися один на одного з такою жорстокістю, наче уявили себе на рингу. Я роздратовано видихнула, бо мене починали злити вони обоє. А найбільше — Лев. Він відштовхує мене від себе, каже, що я байдужа йому, але чомусь кожного разу захищає від інших хлопців.

— Це випадкова зустріч, — відповів Любомир. — Та все ж я знаю, що між вами нічого нема.

— Справді? — перепитав Лев і раптом схопив мене за руку. Я здригнулася від цього неочікуваного дотику. — Наші стосунки тебе не повинні хвилювати. У нас була домовленість, якої ти маєш дотримуватися, як переможений. Не підходь до неї!

Я невдоволено стиснула губи та спробувала забрати свою руку. Лев надто міцно тримав мою долоню, наче не хотів відпускати.

— А якщо вона сама захоче зустрічатися зі мною? — спитав Любомир, піднявши одну брову.

— З тобою не захоче, — впевнено мовив Лев.

Я сіпнулася, вибравшись з хватки Лева. Не було жодного бажання більше слухати це, тому я швидко поправила свою сумочку на плечі та відійшла від них на достатню відстань.

— Ви обоє мене дістали! — сердито сказала я. — Дайте мені спокій!

Я розвернулася і швидко попрямувала до виходу зі стоянки. Ця хвора одержимість Любомира мною лякала мене, а байдужість Лева — робила боляче. Я обійняла себе руками від холоду, бо моє тіло чомусь тремтіло. Хотілося втекти звідси якнайшвидше, щоб опинитися в місці, де мені було б спокійно. Я тихо скрикнула, коли чиясь рука різко схопила мою вище ліктя. Моє тіло стукнулося об міцні груди, а коли я підняла погляд, то побачила перед собою Лева.

— Чого тобі? — буркнула я та спробувала забрати свою руку. — Відпусти!

Хлопець уважно дивився на мене, все ще міцно тримаючи мою руку. Його погляд був надто пильним, від чого я зніяковіла.

— Чому ти так витріщаєшся на мене? — роздратовано спитала я. — Ніколи не бачив таких красивих дівчат?

Я помітила, що він легко усміхнувся одним кутиком губ. Його хватка на моїй руці ослабла, але він не відпустив мене.

— Я підвезу тебе додому, — спокійно сказав Лев.

Я засміялася, бо це звучало дуже дивно, враховуючи, що він сам казав мені вчора остерігатися його. Я оглянулася по сторонах, шукаючи знайомі обличчя.

— Твоєї дівчини сьогодні нема, — почала я, — і ти вирішив, що можеш знову звернути свою увагу на мене? Можливо, ти не помітив, але я не з таких дівчат, що кидаються на перше-ліпше. Я не звикла ділитися.

Лев так пильно спостерігав за мною, що я на мить задумалася, чи не сказала чогось лишнього.

— Я теж не люблю ділитися, — мовив він, не відриваючи погляду своїх зелених очей. — Ти мала б це зрозуміти раніше. Тобі не варто більше спілкуватися з такими людьми, як Любомир.

— Я не твоя власність! — ледь не виплюнула ці слова. — Мені набридло, що ви вважаєте, що можете отримати все, що тільки захочете. Він мене не цікавить. Як і ти!

— Вчора ти говорила інакше, — зауважив Лев.

Я знову засміялася та на один крок підійшла ближче до нього. Ми стояли впритул одне до одного. Мої високі підбори допомогли мені відчути себе більш впевнено перед ним.

— А що ти казав тоді, коли поцілував мене? — спитала я, дивлячись йому в очі. — Забув?

— Що пошкодую про це.

— І як?

— Я пошкодував.

— Невже так не сподобалося?

— Навпаки, — прошепотів він, а його погляд опустився на мої губи. — У цьому і проблема, Віолетто. Я постійно думаю про те, що мені хотілося б повторити.

Я насупилася, намагаючись зрозуміти його слова. Мені важко було повірити йому після того, як він вчора відштовхнув мене. Чому тоді зараз стоїть так близько, змушуючи моє тіло тремтіти? Я уважно подивилася на нього, і в цей момент він різко нахилився, торкнувшись своїми губами до моїх. Я ахнула від несподіванки. Його рука опустилася на мою талію, притягуючи мене ближче до нього. Він легко поцілував мої губи, змушуючи їх розімкнути. Я хотіла відштовхнути його, але відчуття всередині переповнювали мене. Моє тіло жадало більшого, тому я подалася вперед, відповідаючи йому на поцілунок. Я поклала свої руки на його плечі, щоб втримати рівновагу. Він почав цілувати мене сильніше, вимагаючи невтомно цілувати його у відповідь. Кисню забракло, а в голові запаморочилося. Наші губи з гучним звуком відірвалися і я глибоко вдихнула, намагаючись внормувати своє дихання. Коли глянула в очі Лева, то помітила, що його зіниці розширилися майже на всю райдужну оболонку. Я часто покліпала, намагаючись прийти до тями. Навіщо він щойно поцілував мене, якщо хотів відштовхнути? Цей хлопець повністю заплутав мої думки.

— Чому ти зробив це? — тихо спитала я хриплим голосом.

— Я вже казав, — відповів він, вдивляючись мені в очі.

— Ти... — я замовкла, бо коли повернула голову, то побачила Любомира, що спостерігав за нами.

Мій погляд знову знайшов обличчя Лева, що тепер уже було не таким спокійним. Я похитала головою та засміялася з того, якою виявилася ідіоткою.

— Значить, ти поцілував мене, щоб це побачив Любомир? Звісно ж! Ти всього лише хотів показати йому, що я нібито належу тобі.

— Віолетто...

Я не дала йому договорити, тому що різко відштовхнула хлопця від себе. Мені було боляче, бо щоразу, коли я починала вірити йому, він втягував мене у якісь свої тупі ігри.

— Я — не іграшка! Ти сказав своїм дружкам, що я нібито твоя, але я ніколи... Ніколи не буду твоєю, Леве!

— Знаю, — тихо мовив він, наче з якимсь жалем.

Я не могла більше витримати його погляду, тому розчаровано видихнула та поспішила геть від нього.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше