4

Сьогодні у мене розпланований день до хвилин. Перш за все потрібно нарешті відзняти осінню фотосесію, яку ми планували ще влітку, по-друге, вибрати вбрання на прийом, який влаштовує батько. Тут проблем точно не буде, адже встановлений дрес-код: вечірній стиль; а по-третє, відвідати дітей у дитячому будинку. З недавнього часу я є спонсором у двох сиротинцях. Ця ідея виникла ще з дитинства, коли одного разу побачила хлопчика-жебрака. У мене, малої дитини, не вкладалося в голові як можна жити без смаколиків, красивого одягу й іграшок. Згодом, у старшій школі, ми збирали допомогу для сиріт і я викликалася очолювала цей збір. Мені завжди було так жалко цих дітей, адже вони ростуть без материнської любові і піклування. Хоч мої батьки і не були зразковими, але, принаймні, я знала, що вони завжди допоможуть і підтримають. Тому, відклавши всі свої справи, прямую в магазин іграшок. Смартфон безперестанку вібрує, сповіщаючи про повідомлення, але я не звертаю ніякої уваги на нього, бо знаходжуся в справжньому дитячому раю. Хоч і стала дорослою, але щоразу як бачу м’які іграшки, то відразу хочеться повернутися у минуле, сидіти у своїй кімнаті і безтурботно гратися. Проте, на жаль, час повернути назад не можливо. Прямую до стелажу з усміхненими ляльками і обираю найкращих, таких про які завжди мріяла. Ведмедики, сови, песики, левенята і інші милі звірки дивляться на мене своїми оченятами-бусинками, і наче закликають, щоб взяли саме їх. Скупившись в магазині, їду до дитячого будинку. Душу гріє приємне тремтіння, яке грубо перериває телефонний дзвінок. Знехотя дивлюсь на екран – мама. Чути її зовсім не хочеться, але все одно піднімаю слухавку. 
-    Аліночко, ти вже обрала сукню на прийом. Якщо ні, то маю кілька шикарних варіантів…
-    Мамо, - хотіла хоч слово вклинити в мамин монолог, але все даремно.
-    Ні, давай так зробимо: ти приїдеш до мене сьогодні ввечері і ми разом виберемо. Ти будеш чарівною, - продовжувала говорити Олена Олегівна.
-    Мамо, ти мене чуєш? – ще раз зробила спробу перебити жінку.
-    Що ти говориш? 
-    Я говорю, що мені не потрібна сукня і не думай, що якщо я прийду на татів прийом, то ми з вами помиримося. 
-    Донечко, я просто хочу налагодити з тобою стосунки, бо ця сварка аж надто довго триває. Погоджуюся, батько наговорив тобі багато чого згаряча, але ти ж не можеш ненавидіти його до кінця життя. 
-    Мамо, я прийду на його вечір вперше і востаннє. Тому не будуй повітряних замків. І вибач, мені потрібно бігти по справам, тому бувай. 
Поклала слухавку і видихнула. Розмови з батьками мене аж надто втомлюють. Добре, що хоч скоро всю напругу знімуть діти, які з радісними сяючими очима зустрічали мене і відразу кинулися обіймати. Мене відразу окутала аура щастя і тепла. Я почала роздавати їм подарунки і отримувала від цього просто наркотичне задоволення. Є два типи людей, які радіють, коли їм дарують подарунки, а є ще ті, яким більше подобається їх дарувати і приносити радість людям. Я належу до другого типу і навіть рада цьому. Завідувачка дитячим будинком зустріла мене, як то кажуть, із розгорнутими обіймами, мило посміхалась і лестила. Ох, як же я цього не люблю. Ця навіть не майстерно замаскована фальш у кожному слові і погляді. 
-    Аліно Олександрівно, ми так раді вас бачити, - залилася соловейком жінка, а я закотила очі. 
Раді бачити мої гроші, а не мене – крутилося на язику, але я його вчасно прикусила, а то б вислуховувала цілу гору заперечень і виправдань. 
-    Я перевила на рахунок дитячого будинку певну суму коштів, сподіваюсь їх вистачить на нагальні потреби дітей. 
-    Звісно, ми купуємо все найкраще і дбаємо, щоб у наших вихованців було все необхідне. 
 І знову брехня, бачила я стан одягу, іграшок і кімнат і він далекий від нормального. Зате добре підмітила брендовий годинник на зап’ясті завідувачки. Вона його явно не за зарплату купила. 
-    Якщо вам буде зручніше, то я можу купувати необхідні речі, ви просто дайте мені список, - запропонувала я, хоч і розуміла, що жінка відмовиться. 
-    Та, що ви! - заохкала керівничка, - Ми не можемо забирати у вас стільки часу. Ви не хвилюйтеся, ми самі про все подбаємо. 
Ну звісно їм так не зручно, я б щиро здивувалася, якби вона погодилася. 
-    Може вам кави чи чаю? – спохватилася жінка і вже підхопилася з місця.
-    Ні, дякую, мені вже час іти, - також підвелася і рушила до виходу. 
-    До побачення, Аліно Олександрівно, ми завжди раді вас бачити, заходьте до нас частіше. 
Лише на вулиці перевила подих. Так хотілось швидше втекти від спілкування з цією особою. Взагалі не розумію як їй довірили роботу з дітьми? Вона ж лише і думає як на них нажитися. Всі приємні моменти з дітьми, наче важкий осадок, покрила розмова з їх завідувачкою. Красти у нещасних дітей, це вже занадто навіть для жадібних і корисливих людей. Глянула на годинник і пришвидшила крок. Потрібно ще встигнути обрати сукню на прийом. Обійшовши магазинів п’ять, так нічого і не знайшла. Душі хотілось чогось простого, але водночас і шикарного, проте очі такого не бачили. Втомившись від пошуків, вже вирішила відкласти покупку на завтра, як раптом помітила у вітрині віддаленого магазину, сукню кольору сапфіру. Наче загіпнотизована рушила до магазину. Оце справжня знахідка, в такій не соромно буде з’явитися навіть на королівському прийомі. Навіть не примірявши, відразу купила і задоволена повернулася додому.