22

Аліна 
Я почула, як хтось знову відчиняв двері і аби не бачити хто це і що будуть зі мною далі робити, зіщулилася ще більше, майже втиснувшись у стіну й міцно заплющила очі. В уяві промайнули різні картини розвитку подій: від жахливої до найжахливішої. Про можливий порятунок я чомусь навіть не думала. Навіть якби це і був Роман Миколайович і він би забрав мене з цього жахливого холодного підвалу, але все одно волі мені не бачити. І навіть не знаю де було б мені краще: тут чи у ненависних мені обіймах викрадача. 
-    Аліно, - почула я і не повірила, що цей голос може належати Андрію, що він міг би тут робити. 
-    Аліно, ти жива, - голос повторився, а я все ще думала, що це галюцинація, що мій мозок видає бажане за дійсне. 
Чиїсь руки мене міцно обійняли і я нарешті обережно розплющила очі. Повірити не можу, це і справді Андрій, він прийшов мене врятувати, я хоч комусь в цьому світі потрібна, хоч хтось за мене хвилюється. Я сильніше притиснулася до чоловіка і не хотіла аби він мене хоч колись відпускав. 
-    Андрію, невже це і справді ти? – все ще вагалася я.
Сльози котилися з очей, велетенськими каплями і рясно мочили куртку чоловіка. Чому плакала сама не розуміла, напевно через скупчення емоцій, які тепер проявлялись саме в такому вигляді. Я відчувала щастя, полегкість, безмірну радість, що мене знайшли і врятували. Я вже навіть на це не сподівалася, відчаялася, а тут з’явився справжній герой, як у казках, і визволив мене із в’язниці. 
-    Ти мене знайшов і врятував, ти мій Айвенго. 
-    Хто? – не зрозумів журналіст.
-    Неважливо.
Коли чоловік нарешті випустив мене з обіймів, швидко зняв свою куртку і накинув мені на плечі. Шкірою прокотилася хоч невелика хвиля тепла і я аби її не впустити закуталася в одяг ще сильніше. Андрій тим часом хитро примружив очі і веселим голосом заявив: 
-    Ось ми і перейшли на ти, невже для цього потрібно було тебе врятувати з лап дракона. 
-    Як ти мене знайшов? І чому? Я ж тобі по факту ніхто, - здивувалася я. 
-    Ти мені побачення винна чи уже забула? 
-    Не забула. 
-    А тепер ходімо, доки охоронці не прокинулися.
-    Тобто? 
-    Сама зараз все побачиш.
Андрій допоміг мені встати на ноги і обережно підтримуючи за талію повів на вихід. Я ледве йшла, нога жахливо боліла, коліна, покриті саднами, нили, сукня, розірвана у кількох місцях лаптями звисала і дивно було як взагалі на мені трималася. Так, вид був у мене такий собі. Коли нарешті ми піднялися східцями догори, то я відразу опинилася в обіймах спочатку Лізи, потім Ігоря, а Антон мені лише посміхнувся і потиснув руку. Я не могла повірити, невже у мене є справжні друзі, які прийшли мене рятувати. 
-    Що ви тут всі робите? – щиро здивувалася. 
-    Тебе прийшли рятувати, - за всіх відповіла Єлизавета і ще раз мене обійняла. 
-    Дякую вам велике, ви справжні друзі. 
Не встигла я ще щось додати, як над нашими голосами пролунав злий чоловічий голос: 
-    Що тут відбується? Що ви робите на приватній території? Я зараз поліцію викличу. 
Всі ми різко обернулися і побачили аж червоного від люті Романа Миколайовича. 
-    Поліцію викличете, то це прекрасно, нам не доведеться цього робити, - весело заявив Антон. – Чи думаєте викрадення людини вам так просто з рук зійде? 
-    Ніякого викрадення не було, про що ви говорите, Аліна у мене гостювала і всього ж, - захищався чоловік.
-    Та невже? А ви всіх своїх гостей у підвалі тримаєте, чи лише найважливіших? – з сарказмом запитав Андрій.
-    Який підвал, про що ви? - здається і справді щиро здивувався Роман Миколайович. - Ні про який підвал я не знаю, Аліна мешкала у одній з гостьових кімнат. 
-    Так, справді, мене у підвал охоронець відвів, коли Роман Миколайович пішов, - втрутилася в розмову я.
-    Ти що його ще і захищаєш? – здивувався Андрій. – Він тебе викрав і тримав проти твоєї волі тут.
-    Не захищаю, але не хочу аби він відповідав за те, чого не робив. У мене є пропозиція: Романе Миколайовичу, ви зараз всіх нас відпустите, а я забуваю про все, що ви зі мною зробили, добре? 
-    Аліно, але…, - хотів заперечити Андрій, але я його перебила: 
-    Добре? 
-    Добре, ідіть. А з вами, Аліно, ми на роботі побачимося вже дуже скоро. 
Журналіст хотів ще щось сказати, але я потягнула його до виходу. Всю дорогу додому всі мовчали. Андрій кидав косі погляди у мій бік і був точно незадоволений таким закінченням справ. Я ігнорувала його погляди, проглядаючи стрічку новин у Лізиному смартфоні. Лише у своїй квартирі я змогла, нарешті відчути почуття захищеності. Антон й Ігор поїхали по домівках, Ліза залишилася зі мною, а Андрій також все напрошувався до мене в гості, але я твердо вирішила побути трохи одна.
-    Андрію, я справді дуже вдячна тобі за порятунок, але я хочу побути одна, - ще раз повторила я.
-    Можливо, для тебе буде краще, якщо я охоронятиму тебе, - не вгавав чоловік. – Рани оброблю, наприклад.
-    Дякую, але ні. Та й не потрібно мене охоронити, я ж буду не сама, а з Лізою. 
-    Ну добре, відпочивай, але завтра я обов’язково до тебе навідаюся, - здався журналіст і пішов нарешті додому. 
Ми залишилися з Лізою вдвох. Я відразу пішла прийняти душ і привести себе до ладу. Глянула на своє відображення і аж сахнулася. Вигляд у мене зовсім незірковий зараз, більше схожа на якусь замучену життям сорокалітню жіночку. Темні, аж чорні кола під очима, подряпини по всьому тілу, і в тому числі і на обличчі, садни на руках і ногах, кілька зламаних нігтів і багато ще інших жахіть. Стояла під теплим душем довго, хоч і коли вода потрапляла в ранки, вони жахливо нили. Ліза вже навіть розхвилювалась, чому я так довго не виходжу, тому почала стукати у двері. Проте після мого запевнення, що все зі мною добре, більше не ломилася до мене у ванну. Вийшла з неї я вже зовсім новою людиною, хоч і так само скаліченою зовнішньо. Закуталася в теплий махровий халатик і, відчуваючи його тепло і м’якість, геть зовсім розслабилася, наче те викрадення і не зі мною трапилося. Ліза вже встигла приготувати заспокійливий чай і його пряний м’ятний аромат окутував кожен міліметр кімнати, наповнюючи її затишком. До чаю дівчина зробила кілька бутербродів, які я не задумуючись, з’їла. 
-    Аліно, тобі напевно варто зателефонувати до батьків і сказати, що з тобою все добре, а то вони жахливо хвилювалися за тебе. 
-    Добре, зараз зателефоную. Лише дай мені, будь ласка, свій телефон, бо мій десь пропав. 
Ліза простягнула мені смартфон і я по пам’яті набрала номер мами. Довго ніхто не відповідав, але ось нарешті почувся змучений жіночий голос, в якому я ледве впізнала мамин.
-    Мамо, це я, Аліна.
-    Аліночко, - було чути як жінка розплакалася. – Аліночко, з тобою все добре? Як же ми з твоїм татом хвилювалися, як хвилювалися, місця собі не знаходили. Не знали де тебе шукати. 
-    Мамо, зі мною все добре, завтра до вас обов’язково приїду. 
-    Будемо чекати на тебе, сонечко, Аліночко, як же прекрасно, що ти жива і здорова. 
-    Все, мамо, я справді дуже втомилася, хочу відпочити, завтра про все поговоримо. 
Я поклала слухавку і перевила подих, як же боляче було чути такий змучений і наче не мамин голос, нехай вона б і далі була неприступною супер леді, яку хвилює лише її власна репутація і репутація сім’ї. Було набагато легше, коли мене вважали просто черговим проектом, який потрібно довести до ідеалу. 
-    Аліно, потрібно обробити твої ранки, - вивела мене з роздумів Ліза. – Де у тебе аптечка? 
-    У ванній, на поличці.
Єлизавета швидко знайшла все необхідне і тепер майстерно обробляла садна. Я сиділа мовчки і навіть не поворухнулася, коли шкіру щипало просто немилосердно.
-    Потерпи, ще зовсім трішки, - примовляла Ліза, щоб мене підтримати. 
Проте я наче нічого не відчувала і сиділа кам’яною статуєю. Сама не розуміла свій стан, але хотіла аби все це якомога швидше закінчилося і я змогла побути наодинці зі своїми думками. Коли нарешті Єлизавета закінчила мене лікувати, і зібравши всі ліки понесла їх на місце, я скориставшись хвилинкою, доки її немає, закутавшись поверх свого і так теплого халатика ще і в плед, відправилася в свою кімнату. Мені було немилосердно холодно, щось ніяк не могла відігрітися від того крижаного підвалу, в якому я провела не знаю скільки часу. Навіть зважаючи на той факт, що майже ніякого насилля до мене не приміняли, я все одно не могла ще досі повністю оговтатися і відновити свій душевний стан. В уяві постійно з’являлися жахливі картини можливого розвитку подій, і кожного разу з жахом смикалася і ще більше закутувалася в ковдру. Нарешті сон мене переміг і я міцно заснула, під впливом заспокійливого чаю.