Твої смарагдові очі

28

Аліна
Час летів немилосердно швидко, і я страшенно не встигала. Розмова з мамою надто затягнулася і це ще добре, що я не залишилася мило розмовляти з Романом Миколайовичем, а ретирувалася додому. Тепер я нервово поглядала на годинник, раз у раз вмикаючи екран телефону. Я страшенно спізнювалася, та ще й як на зло були страшенні затори і таксі довше стояло, аніж їхало. Ще раз глянувши на годинник, я постукала нігтями по екрану айфона. Таксист помітив моє хвилювання, тому раптом запитав: 
-    Ви спізнюєтесь? – точніше ствердив, аніж запитав чоловік. 
-    Так, страшенно.
-    Затори увечері завжди жахливі, - сказав чоловік те, що я і сама знала. 
Машина звернула у якоюсь вуличку і нарешті поїхала швидше. До місця, призначеного Андрієм, я доїхала з невеликим запізненням. Проте мене ще більше здивувало, що це був просто якийсь будинок, а не кафе чи ресторан. Тепер мені стало, ще цікавіше, що задумав чоловік. Вийшла з машини біля якогось під’їзду і оглянулась. Навколо не було жодної душі. Дивно, хоч Андрій то повинен був на мене чекати, чи може йому не сподобалося, що я спізнилася і чоловік, мене не дочекавшись, пішов. Я знову обвела поглядом вулицю, і в душі починала зароджуватися і наростати тривога. Після випадку з викраденням, я стала надто нервовою, і тепер паніка повільно поселялася в моєму серці, а в горлі утворювався тугий вузол. Раптом десь зовсім поряд я почула кроки, які впевнено наближалися. В голові я прокрутила, що можливо це якась небезпека, але полегшено видихнула, помітивши знайомий чоловічий профіль. Андрій швидко підійшов до мене і хотів обійняти, але я злегка відсторонилася і зробила легкий маневр в сторону. Сама не розуміла для чого, то ж здається нічого такого немає в простих обіймах. 
-    Привіт.
-    Привіт, готова побачити щось просто неймовірне? – запитав чоловік, а я лише кивнула. 
Ми зайшли до одного з під’їздів і поїхали ліфтом на останній поверх. Щоб піднятися на дах, нам потрібно було піднятися спіральним сходами. То от для чого Андрій просив одягнутися зручно, бо ж на підборах мені було б максимально важко підійматися. Чоловік повернув ключ в замку і двері відчинилися, пропускаючи нас назовні. Дах був самий звичайний, не обладнаний для побачень різними дрібничками для створення романтичного настрою. 
-    Заплющи очі, - попросив журналіст, і я слухняно виконала його прохання. 
Андрій взяв мене за руку і кудись повів, раптом зупинився і прошепотів: 
-    Можеш розплющувати. 
Я розплющила повіки і подивилась перед себе. З губ зірвався здивований: ах. Просто неймовірний пейзаж розкинувся перед очима. Половина Києва була як на долоні, сонце вже почало ховатися за горизонт і пофарбувало небо у яскраві кольори. Це просто неймовірно, ще нічого подібного я не бачила. Сонце повільно ховалося за небокрай, а місто засвічувалося яскравими вогнями. Це було так заворожуюче і казково, що я не могла відвести погляду. Андрій, скориставшись моєю неуважністю, обережно обійняв мене зі спини. Тілом прокотилася тремтяча хвиля, і я навіть не спробувала вивільнитися, а навпаки ще сильніше притиснулась до чоловіка, потопаючи в його обіймах. Просто неймовірний вид, який відкривався з даху, був набагато кращою романтикою, ніж просто вечеря при свічках. Я обережно обернулася обличчям до чоловіка і поклала руки йому на плечі, він ж перемістив свої на мою талію. Знову цей його погляд, в якому можна було просто розчинитися. Андрій задумливо провів пальцем по моїй щоці і заправив неслухняну прядку волосся за вушко. Тремтіння захопило мене з новою силою і тілом прокотилася хвиля тепла і легкої приємної вібрації. Ніколи б не подумала, що такі досить невинні дотики зможуть викликати в мені таку лавину емоцій. Хотілось стояти ось так вічність, але все приємне скоро закінчується, ми почули біля виходу на дах якийсь шум і приглушене буркотіння. Андрій миттєво відскочив від мене і потягнув кудись за руку. Я здивована послідкувала за ним. Невже ми тут нелегально і тепер заявиться охоронець і викличе поліцію. Тим часом двері на дах відчинилися і з них з’явився доволі огрядний чоловік. Оглянувшись навколо і помітивши нас, він загрозливо прогарчав: 
-    Що ви тут робите? 
Ми не стали йому нічого пояснювати і кинулися до виходу, прослизнувши повз оторопілого охоронця. Швидко спустилися гвинтовими сходами і лише у ліфту перевили подих. Я подивилася на Андрія, який весело посміхався.
-    Класна пригода трапилася, - підморгнув чоловік. 
-    Я думала ти домовився з охоронцем, а не просто без дозволу піднявся на дах. 
-    Але так веселіше.
-    Звідки ти тоді ключа взяв? Невже в охоронця поцупив? – раптом запитала я, чим ще більше насмішила чоловіка. 
-    Ні, тут мій знайомий живе і він люб’язно позичив мені ключа, якого колись ймовірно взяв у охоронця, і не здивуюсь, якщо не зовсім законним шляхом. Але ж тобі сподобався неймовірний вид? 
-    Звісно, було просто казково, - посміхнулася я. – І куди тепер? – поцікавилася я. 
-    Їсти хочеш? 
-    Не дуже, швидше хочеться просто зігрітися. 
-    Знаю тут неподалік чудове місце, тобі точно сподобається. 
Ми вийшли з під’їзду і рушили вздовж вулиці. Сутінки уже опустилися на місто і скрізь загоралися ліхтарі, у вікнах будинків також світилося світло. 
Ми з Андрієм ішли вуличкою, інколи повз нас проходили одинокі перехожі, але в цілому вулиця пустувала. Ми йшли на невеликій відстані один від одного, чоловік інколи всього на секунду сковзав долонею, то по талії, то по спині і кожного разу я відчувала якесь дивне тремтіння. Ми звернули в сусідню вуличку, де розташовувалося обіцяне кафе. Андрій відчинив двері, пропускаючи мене в середину. Ми зайняли столик біля вікна і замовили чай з круасанами. Доки чекали замовлення, я чомусь подумала про маму і її прохання про допомогу. Якщо так взяти, то Андрій чудово підійде для ролі в цій «операції». Потрібно запитати чоловіка, раптом погодиться. 
-    Андрію, маю до тебе одне запитання, - розпочала я.
-    Яке? – зацікавився журналіст. 
-    Ти мені не допоможеш у одній справі…, - і коротко розповіла Андрію суть.
Чоловік на мить задумався, а тоді весело сказав: 
-    Звісно я… - театральна пауза. – Погоджуся, така цікава пригода намічається, як можна цим не скористатися. 
Я примружила очі і подивилася на чоловіка. На всілякий випадок вирішила уточнити, щоб потім лікті не кусати і не думати як рятувати репутацію сім’ї.
-    Але ти розумієш, що ти не повинен писати жодних статей чи заміток у свій журнал. 
-    Аліно, я розумію, не хвилюйся, нічого я писати не буду. 
Його слова мене заспокоїли і ми знову повернулися до милої бесіди про хобі і улюблені фільми з книгами. Виявилося, що чоловік також любив фантастику, і навіть колись пробував сам писати різні історії, але згодом закинув цю справу і перемкнувся виключно на журнальні статті. Виявляється робота журналістом досить важка і напружена. Я ж бо думала, що там все просто: взяв у людини інтерв’ю і все публікуєш його. І навіть уявити не могла, що кожна стаття проходить такий довгий шлях, аж поки її нарешті опублікують у черговому виданні. Слухати розповіді Андрія про його роботу було справді дуже цікаво і захоплююче. Також він мені нарешті сказав, чому тоді написав про мене ту нещасну статтю і ще раз попросив пробачення. Я розуміла такий вчинок чоловіка, звісно він тоді обрав врятувати себе і не допустити звільнення, бо ж мене майже не знав. Проте якийсь маленький черв’ячок все одно поселився в душі і я ніяк не могла його звідти витравити. Чесно, для мене було б краще взагалі не знати цієї правди. Правильно говорять: менше знаєш, міцніше спиш. Потім я розповідала про себе, трохи про своє життя і дитинство. В мене не було все так вже і цікаво, але кілька захоплюючих історій в запасі знайшлося. 
Ми не помітили як час пройшов і годинник показував уже близько одинадцятої вечора. Обоє вже розуміли, що потрібно іти по домам, але і одночасно так цього не хотіли. Андрій провів мене до квартири і на прощання ніжно обійняв. Я подякувала за чудово проведений час і на цій приємній ноті ми і розійшлися. 
До квартири зайшла у піднесеному і мрійливому стані, наче це було моє перше побачення. Проте в душі розуміла, що настільки просте і насичене емоціями точно було вперше. Подумки порівняла з іншими. Всі вони меркли в моїх очах. Звісно, чоловіки витрачали на них круглі суми, але все було не те. Мені хотілось чогось простого без усього цього шику і багатства, я все це мала і воно мене вже не дивувало і не радувало. Для чого витрачати велетенські суми грошей на ресторани, в яких боїшся зайвий раз засміятися, бо це порахують порушенням етикету, якщо можна посидіти в якісь кафешці і поговорити вільно, без думок, а раптом за сусіднім столиком сидить якийсь папараці з камерою напоготові, аби зазняти тебе, коли ти раптом зробиш щось не те. Чи набагато краще просто залізти таємно на дах будинку, а потім рятуватися втечею від охоронця, аніж сидіти на ідеальному, оформленому дизайнерами побаченні також припустимо на даху. У такому навіть немає душі і натуральності, адже в житті не буває все так ідеально оформлене і піднесене нам тарілочці зі стрічкою. 
Андрій зміг мене здивувати і подарувати незабутні враження. Зовсім скоро ми знову зустрінемося і проведемо ще один день, сповнений адреналіном. 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше