Твої смарагдові очі

30

Аліна
Я швидко одягалася і намагалася зробити більш менш гарну зачіску. Часу катастрофічно не вистачало, так що салон краси відмінявся і довелося все робити самій. Про сукню я взагалі мовчу, вона застібалася на сотні маленьких ґудзичків ззаду і як її застебнути я навіть поняття не мала. Варіант вдягнути щось інше в голову мені не приходив. Ось так з розстебнутою на спині сукнею я носилася по кімнаті і паралельно на гучномовці слухала настанови мами. 
-    Ти лише обережною будь, якщо побачиш небезпеку, то відразу тікай. 
-    Добре, мам, - кинула я, застібаючи сережку. 
-    Лише батьку на очі не потрапляй, бо ж він мене вдома вб’є, - далі продовжувала жінка, а я почала мучитися з застібкою кольє, яка ніяк не хотіла застібатися, та що за день сьогодні такий. 
Телефон запікав, сповіщаючи про другу лінію. Я залишила в спокої прикрасу, швидко попрощалася з мамою, пообіцявши їй бути обережною, і відповіла на дзвінок. Телефонував Андрій, певно вже приїхав за мною, а я все ще в напіводягненому стані. 
-    Аліно, ти скоро? 
Я оглянула фронт робіт і зрозуміла, що без допомоги точно не впораюся. Андрій звісно не зовсім той, хто мені потрібен, але зі застібанням ґудзичок думаю справиться. 
-    Андрію, мені терміново потрібна твоя допомога, піднімися, будь ласка, до мене. 
Через п’ять хвилин чоловік уже був у моїй квартирі і оглядав прискіпливим оком увесь той безлад, який я тут вчинила. На його німе запитання: що сталося, я просто обернулася до нього спиною і поросила: 
-    Допоможи застібнути сукню. 
Я відчула як чоловік відгорнув моє волосся вбік і почав повільно, аж надто повільно, застібати прокляту сотню ґудзичків. Взагалі хто це додумався зробити таку защіпку на сукні, і як я могла таку сукню купити. Напевно просто повелася на насичений темно-синій колір, мій улюблений до речі. Андрій тим часом застібав сукню і кожного разу торкався пучками пальців до моєї шкіри. Місця дотиків просто горіли вогнем, а тілом щоразу прокочувалися сотні мурашок. 
-    Готово, - видав чоловік і відступив на кілька кроків, оцінюючи роботу.- Чудово виглядаєш. 
-    Дякую. Зачекай ще кілька хвилин. 
Я кинулася в кімнату, щоб взутися і захопити сумочку. Шкіра ще досі горіла, хотілося ще і ще відчувати його дотики… Струснула голову. Аліно, прийди в себе і налаштуйся на роботу. 
Ми під’їхали до якогось, чи то до закритого комплексу, чи то була просто чиясь садиба. Високий паркан біля якого стояв пост охорони. Нас пропустили без проблем, коли я показала запрошення. Ми припарковали автомобіль і рушили центральною доріжкою до входу двох поверхового будинку. Щоб відчувати себе впевненіше взяла чоловіка під лікоть.  Двері нам відчинив ще один охоронець одягнений в усе чорне, в мене промайнула думка, що йому лише темних окулярів не вистачає для повного образу.  
Всередині будинку все було виконано в стриманих пастельних тонах. Праворуч було щось схоже на ресторан, ліворуч розташовувалась кімната для азартних ігор, збоку ще був невеликий коридор, не знаю куди він вів. На другий поверх вели широкі дерев’яні сходи. 
Ми пройшли в ресторан і сіли за столик у самому кінці залу, з нього було дуже добре видно більшість інших столиків. На запитання офіціанта щодо замовлення, обрали лише вино. Доки не прийшов тато, то я вирішила добре оглянула приміщення ресторану. Воно було виконане у темних тонах, з дизайнерськими ліхтариками і іншими дрібничками, які створювали неповторну і затишну атмосферу. Відвідувачів було зовсім небагато, відразу кидалося в очі, що це дуже багаті люди і визначила це я не по їхньому одягу чи аксесуарах, а саме по поведінці. Та й до того прості сюди точно не потрапили б. Дами, які були без кавалерів також привертали увагу. Всі такі доглянуті і ошатне вбрані, вони бігали очима, з під довгих вій, по залу розглядаючи та оцінюючи чоловіків, які були також без пари. Стрільба очима і милі, але такі фальшиві, посмішки робили свою справу і деякі одинокі чоловіки схвально кивали головами, а ці дами сідали до них за столик і солодким голосом щось розповідали. 
Я так захопилася розгляданням всього довкола, що навіть не помітила як ввійшов до залу мій батько. Лише тихий шепіт Андрія повернув мене до реальності. Я швидко перевила погляд у напрямку, де був тато і тепер уважно вивчала його супутницю. Те, що він прийшов не один, мене зовсім не дивувало, а навпаки злило. Як він взагалі так може, у нього ж є дружина. Та ще й з ким він зраджує, з дівчиною моїх років, яка годиться йому в дочки. Жах… Незнайомка була дуже вродлива, одягнена елегантно і зі смаком. Чорна приталена сукня вигідно підкреслювала її фігуру. Цікаво, де він з нею познайомився. Я дістала мобільний телефон і, вдаючи, що дивлюся в нього як у дзеркальце, швидко сфотографувала парочку. Косий погляд офіціанта, я вдала, що не помітила. Щось так пильно розглядала дівчину, що взагалі забула про конспірацію. Тим часом вона поглянула в наш бік і впіймала мій пильний погляд. Нахилилася до мого тата і щось прошепотіла.  Ай… Що ж робити? Він ж зараз обернеться і нас побачить. Поглянула на Андрія, який також уважно придивлявся до парочки. Рішення прийшло миттєво, я сіла ближче до чоловіка і швидко його поцілувала. Ну а що? Як ж врятуватися в подібній ситуації, то ж не тікати через увесь зал, та і ховатися під стіл не найкраща ідея. Не знаю чи батько озирався, щоб подивитися хто на нього так дивився, чи ні. Проте поцілунок мені сподобався, враховуючи той факт, що чоловік на нього відповів, хоч і спочатку дуже здивувався. Нашу ідилію порушив офіціант, який підійшов до нас і неголосно покашляв. Ми нарешті відірвалися один від одного і невдоволено глянули на хлопця, на беджі якого було написано: Олег. 
-    Вибачте, але в приміщенні ресторану не можна… цілуватися, у нас для таких випадків є віп-кімнати. 
Я певно почервоніла як помідор, добре хоч на мені був товстий шар косметики, який це добре замаскував. І що це за дурні правила – цілуватися в залі не можна. 
-    Ми зрозуміли, дякую, - швидко проговорив Андрій. 
Офіціант відійшов, залишивши нас одних. Ми вже збиралися іти, бо ж свою місію виконали, сфотографували парочку. Аж раптом сталося просто непередбачуване – до залу ввійшов Роман Миколайович. А він то що тут забув? Просто день зустрічей сьогодні. Чоловік окинув поглядом зал і на мить завмер, дивлячись на нас. За що? Чим я так провинилася в житті? Батько тим часом підвівся з місця і підійшов до своєї «дівчини». Я швидко відвернулась і почала дивитися на Андрія. Раптом журналіст нахилився до мене і знову поцілував. Ой… Кількість поцілунків щось на сьогодні зашкалює, але як же це приємно і аж до мурашок, враховуючи той факт, серед якої ми зараз атмосфери. Зараз до нас знову підійде офіціант і зробить зауваження, як викладач на лекції в університеті, їй Богу. Андрій відірвався від мене раніше, ніж це сталося і тихо прошепотів: 
-    Потрібно звідси забиратися, поки нас не вигнали за порушення правил.
Я тихо захихикала, порушувати правила інколи навіть дуже класно, особливо в такому вигляді. Ми швидко розрахувалися і вже вийшли з ресторану, як раптом хтось покликав Андрія. 
-    Андрію, невже це ти? Повірити не можу. 
Я стояла спиною і не бачила власника голосу, знайомитися з ним точно не хотіла, тому прошепотівши журналісту, що зачекаю його поблизу. Андрій кивнув і пообіцяв, що скоро повернеться. 
Швидко втекла і заховалася за поворотом. Притиснулася спиною до стіни і видихнула, жах. Ще не вистачало засвітитися в такому місці, сумнівної репутації. Раптом почула кроки і, помітивши якісь двері, які ще й не були зачинені, відчинила їх і прошмигнула всередину. 
В кімнаті, до якої я потрапила, було темно, хоч око вистрели. І навіть через вікно не просочувалося світло ліхтарів з вулиці. Перечекавши кілька хвилин, прислухалася. Кроки наче стихли і я смикнула за ручку, щоб вийти з кімнати. Двері не піддалися, що за…? Смикнула сильніше, але змін жодних. Прекрасно, і як мені звідси вибратися. Раптом почула чийсь сміх в кінці кімнати і з жахом притиснулася спиною до дверей. Боже, хто тут? Чому я постійно потрапляю в різні проблемні ситуації. 
-    Хто тут? – прошепотіла я і була певна, що мене ніхто не почує. 
Хоча ні, почули. Хтось ввімкнув лампу, і кімнату залило яскраве світло. Я від такої яскравості на мить зажмурилася. А коли очі пристосувалися до світла і я змогла знову нормально бачити, то оглянула кімнату. В кріслі біля вікна сидів… Ні, ні, ні!!! Роман Миколайович… За що??? Серйозно? Ось ці питання промайнули в моїй голові. 
-    Алінооо, - солодко протягнув чоловік. – Не очікував тебе тут побачити. Мені обіцяли прислати найкращу звабницю. Не чекав, що це ти. 
В його очах стрибали веселі бісики, а я відчула як мені стає дурно. От вже збоченець. І знову я потрапила в його руки і на цей раз Андрій мене вже не врятує, бо ж ніхто не бачив як я сюди ввійшла. Везе ж мені на проблеми, які сама ж і створюю, тому на долю тут даремно скаржитися. Та й до того, Роман Миколайович ж не настільки божевільний, щоб насилувати мене. Чи настільки? Чоловік піднявся зі свого крісла і неспішно підійшов до мене. Я похолола і як заляканий звірок дивилася на чоловіка. І знову це відчуття загнаного в пастку звірка, але на цей раз загнала я себе сама. Роман Миколайович наблизився до мене максимально близько, а я забула як дихати і нервово ковтнула. Чоловік тим часом заправив пасмо волосся мені за вушко і прошепотів: 
-    Аліно, чого ти мене так боїшся? 
-    Я… не боюся, - затинаючись муркнула я і ще більше вжалася спиною в двері, наче вони були рятівним кругом. 
Та що за деньок то сьогодні такий. Роман Миколайович трохи відійшов від мене і пильно глянув, а тоді весело розсміявся. Ну звісно, смішно йому, а я тут від страху ледве не померла. 
-    Я бачу… 
Та що він там бачить, те ж мені спостерігач і екстрасенс в одному обличчі. Дістав уже. Не можу вже дочекатися, коли контракт закінчиться і я стану від нього вільною. Це ж треба було так по-дурному знову потрапити в його руки. Краще б була постійно біля Андрія і не знала б проблем. Потрібно якось йому зателефонувати, попросити аби він мене знову врятував. Журналіст взагалі подумає, що я якась проблемна, бо постійно знаходжу пригоди на свою бідну і нещасну голову. Скориставшись, доки чоловік відвернувся до вікна, я швидко вихопила телефон і спробувала його розблокувати. Сканер відбитків пальців не спрацював і я ледве в голос не вилаялася, хоч ніколи цього не робила. 
-    Поклади телефон в сумку, негайно. Нам потрібно поговорити, - сказав Роман Миколайович, і як лише помітив мою махінацію з мобільником, він ж наче спиною до мене стояв та і у склі вікна точно б не побачив. 
Я зробила ще одну спробу розблокувати екран, а тоді слухняно заховала телефон у сумочку. Поговорити Роман Миколайович хоче. Цікаво лише про що. Може вибачитися хоче за свою поведінку. Хоча ні, він точно не той, хто стане вибачатися. Доки я розмірковувала, про що буде ця розмова, чоловік знову сів у крісло і запросив мене присісти на велике ліжко, яке стояло посеред кімнати. І як я вже давно зрозуміла було невід’ємним атрибутом віп-кімнати. А те, що я потрапила саме в неї, навіть не сумнівалася. Я навіть не зрушила з місця, мені якось безпечніше було стояти біля дверей, до яких я здається вже приросла. Та й за першої небезпеки завжди можу у них стукати і благати про допомогу, хоча може тут також є свої правила, ну наприклад, не заважати клієнтам розважатися. Жах… Як це жахливо звучить навіть в моїй голові. 
-    Так про що ви хотіли поговорити? – запитала я, порушивши мовчанку.
-    Про нас…
-    Немає ніяких нас, - відрізала я. – І ніколи не буде. А ще в мене є молодий чоловік, якого я кохаю, -  сказала і прикусила язика. 
От навіщо таке бовкнула, а раптом Роман Миколайович розізлиться і щось мені зробить. От чому я завжди щось говорю, а потім думаю. І ще питання, чому я сказала, що кохаю Андрія, я ж здається нічого такого не відчуваю, чи відчуваю. Я щось вже заплуталася. Треба буде з цим розібратися, а то виходить, що я брешу або собі, або людям. Хоча в моєму випадку швидше за все саме собі. Ай…, чому так складно. От в Ігоря з Лізою все просто, вони навіть вже живуть разом, а що я. Я не можу ніяк розібратися в собі, в своїй голові і почуттях. І це просто жахливе відчуття якоїсь невизначеності. Я чула, що чоловік щось говорить і певне чекає відповіді, але навіть не могла розчути його слів, в голові кружляло стільки думок і запитань. 
-    Що ви сказали? – перепитала я.
-    Аліно, у яких хмарах ти літаєш? Я говорив, що ти неправильно мене зрозуміла. Я дано вже зробив висновок, що ти ніколи не станеш моєю, - чоловік сумно зітхнув і продовжив: - Я хочу вибачитися за той випадок з викраденням. Не знаю, що на мене найшло, наче якесь затемнення. Ти навіть не уявляєш, який вплив маєш на чоловіків. Та на тебе кожен другий дивиться закоханими очима. 
-    Ви переоцінюєте мене
-    Ні трохи. Варто лише подивитися у твої смарагдові очі, як все довкола тьмяніє на їхньому фоні. 
Чоловік так захопився, що я не знала куди подіти такі чудові смарагдові очі. Що це на нього найшло, вибачається, компліменти дарує, навіть відьмою не називає і ще й майже благословення на наші з Андрієм стосунки дає. Ой, щось тут надто нечисто. Точно десь є підступ. Чи я просто вже стала невиліковним параноїком, який з підозрою дивиться на всіх і на все. Хоча стоп, параноя ж здається і так невиліковна. 
-    Дякую, вам звичайно за компліменти, я вас вибачаю, але можна я вже піду, - запитала я і благально глянула на Романа Миколайовича. 
Може він все таки не настільки божевільний, як я думала, а його реально, просто переповнили емоції і він зробив такий от не надто розумний вчинок. Зате тепер він здається все обдумав і здається розкаюється в своїх діях. 
-    У тебе все серйозно з тим чоловіком? – раптом запитав і уважно на мене подивився.
-    Так, - не замислюючись відповіла. 
-    Аліно, у мене до тебе останнє прохання і я назавжди залишу тебе в спокої і відпущу з цієї кімнати. 
-    Яке…? – зі хвилюванням запитала, не знаючи, чого очікувати від чоловіка. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше