Твоя Міра (частина перша)

°✧ 2 ✧°

Зінаїда Василівна стурбовано стежила, як Майя, отримавши з рук медсестри білосніжний мереживний конверт, в якому пхикала дитина, завмерла. З того, як фігура онуки напружилася і зігнулася, було помітно, що та опирається близькості з дитиною, не хоче її.  Медсестра, побачивши реакцію молодої матусі, зрозуміла її по-своєму, занервувала, подумавши, ніби її підозрюють у тому, що вона принесла не те немовля.

— Це ваша дівчинка, мамочко. Зінаїдо Василівно, Сервін Хамітович, це точно. Помилки не може бути, — поспішила захиститися жінка.

— Наша-наша, не хвилюйтеся. Майє, ану дай прадід потримає це маленьке диво, — невисокий худорлявий сивий чоловік віддав медсестрі вітальні пакунки і забрав з рук онуки дитину. Медсестра, усміхаючись, взяла пакети, а Майя віддала дитину. Поспіхом, як щось отруйне чи небезпечне.

Прадід, піднявши кутик конверта, поглянув на личко немовляти і усміхнувся.

— Яка ж ти красунечка, — розчулено промовив він, споглядаючи дитяче личко.

Зінаїда Василівна також зазирнула до конверта. Дівчинка морщила носика, плямкала акуратними губками, насуплювала тонкі темні брови та, не розплющуючи очей, інстинктивно шукала соску, бо материнських грудей не знала.

— Її давно годували? — поцікавилася прабабуся у медсестри, котра ще не встигла піти.

— Години дві тому. Скоро зголодніє, — відповіла жінка.

— Та, мабуть, вже зголодніла, — всміхнулася прабабуся.

 

 

У квартирі все було готово до приїзду дівчинки. Прадід, котрий не випускав дорогоцінний конверт з рук всю поїздку на таксі, обережно поклав дитину на сповивальний столик. Дівчинка хотіла їсти і супроводжувала це своє бажання характерними звуками та рухами.

Прабабуся помила руки і поспішила на кухню готувати молочну суміш.

— На, Майє, погодуй доньку, — сказала жінка, простягнувши пляшечку онуці. Та застига у дверях, недовірливо дивлячись на бабусю.

— Я?..

— Так, ти, — Зінаїда Василівна не відводила погляду від Майї. Та вагалася, але потім простягнула руку до пляшечки. Бабуся відвела руку. — Руки миті?

— Ні, зараз, — буркнула онука й пішла до ванної.

 

Процес годування був нервовим. Ще на вході до кімнати Майя спідлоба зиркнула на дочку і, стиснувши губи, підійшла до сповивального столика. Донька наполегливо тягнула до рота кулачка. Прадід всіляко намагався їй у цьому завадити, але мала була наполегливою.

Злий жарт долі чи просто випадковість, але дитина була дуже схожою на Михайла. Нічого свого Майя у ній не бачила. Можливо, якби дівчинка була такою ж білявкою, як і вона, було б не так боляче… А так… Споглядаючи неслухняне каштанове волосся, темні дуги брів, виразні губи, Майя бачила Михайла. Дивилася на його копію і не могла пробачити йому його необережності, а собі — своєї необачності...

Колір очей дитини ще було важко розгледіти, бо мала їх майже не відкривала, але Майя знала: вони неодмінно будуть такими ж медовими, як у батька. Батька, знайомство з яким зламало звичне їй життя… 

Вона піднесла  пляшечку до ротика дитини. Мала намагалася захопити соску, торкалася її губами, але достатньо не дотягувалася.

— Візьми її на руки, — порадив дідусь.

— Я не переодягнена, — сухо відповіла Майя. Жодного бажання брати дитину на руки не мала.

— Тоді пляшечку підсунь трошки ближче, — лагідно промовив дід. Вона насупилася і опустила пляшечку нижче. Мала захопила соску, але та опустилася занадто глибоко, від чого дитина закашлялася. — Що ж ти робиш?! Вона так задихнеться!

Чоловік вихопив пляшку в онуки і підхопив на руки дитину, даючи змогу тій відкашлятися та відновити нормальне дихання.

— Я не вмію!

— Всього можна навчитися.

Майя нічого не відповіла і, махаючи руками, вийшла з кімнати. Дідусь не пішов за онукою, вирішивши, що насамперед потрібно нагодувати правнучку.

 

Майя не цікавилася донькою. Зовсім. Ліжечко і сповивальний столик з її кімнати перенесли до спальні дідуся й бабусі того ж дня, одразу після візиту патронажної медсестри, бо та виказала літній парі своє занепокоєння ставленням юної мами до дитини. Вони й самі це бачили. Майю зовсім не цікавило, чи та зручно лежить, чи їла дитина, чи не мокра… Не підходила, коли та плакала, і намагалася на неї навіть не дивитися.

Пізно ввечері Зінаїда Василівна, вклавши правнучку спати та лишивши чоловіка поруч з нею, зазирнула до кімнати онуки.

— Майє, можна з тобою поговорити?

— Так, — Майя відклала книгу (готувалася до іспитів) і спідлоба поглянула на бабусю, котра присіла на край її ліжка.

— Якось не було моменту, але зараз хочу сказати: не знаю, який на вигляд батько, але дівчинка дуже гарна.

— Михайло теж гарний… Аж занадто, — сказала Майя, опустивши голову. — І я дуже серджуся на нього…

— Ти казала, що він тебе ні до чого не примушував.

— Не примушував, але ж він міг якось запобігти тому, що трапилося?

— Не знаю. Можливо й міг, а може й ні. Ви обоє не подумали про наслідки. ОБОЄ. І ваша донька не винна в тому, що стала результатом вашого спільного необдуманого вчинку.

— Він навіть не знає про її існування, — обурено вимовила Майя, зітхнула й замовкла, бо не знала, що ще сказати бабусі. Спільний необдуманий вчинок… Та свою провину визнавати не хотілося… для неї тоді все було вперше, до того ж вона нічого не пам’ятала. А він… чому він вчинив так необачно? Так, вона обманула Михайла: сказала, що студентка, що старша на рік… але ж він міг запобігти її вагітності!

— Ти досі нічого нового не пригадала з того, що він тобі розповідав?

— Майже нічого… — вона зітхнула. — Пам’ятаю, що він син військового, що вони часто переїжджали і за час навчання він змінив багато шкіл. Лунало стільки назв міст, що я не певна, у якому з них він жив, в якому вчився, а куди мав їхати… Він кудись мав їхати. Це точно. І здається, та поїздка в Анапу була такою собі відпусткою… “перед зануренням у пекло…” Ніби саме так він тоді сказав.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше