Твоя Міра (частина перша)

°✧ 9 ✧°

Мірана, радісно обійнявши Ільяса, не одразу зрозуміла, що він не обіймає її у відповідь, а просто незворушно стоїть, притримуючи однією рукою сумку на плечі. Це розуміння прийшло через кілька секунд, і вона відсторонилася та питально поглянула на нього. Запитати нічого не встигла, бо двері до коридору прочинилися й у них з’явилася Надія Петрівна, а за нею — високий сивий чоловік, з яким вона жваво розмовляла.

— Та які незручності?! Що ви таке кажете? Навпаки, хоч поглянемо на нього! Ільяс давно до нас не приїжджав! Так виріс! Скоро вас дожене!

— Так, скоро й пережене, — засміявся чоловік. — Сергій з Оленою казали, що приїдуть і заберуть хлопців у серпні, як звичайно, — він зупинився біля підлітків і всміхнувся. — Ільясе, познайомиш мене зі своєю подругою?

— Це Мірана. І вона просто знайома, — буркнув хлопець і відвернувся від дівчини до господині будинку. — Надіє Петрівно, ви вчора казали, що я можу оселитися на терасі.

— Так, там вже все готово, — відповіла жінка, спантеличена такою поведінкою хлопця, адже колись він з Міраною був нерозлийвода.

— Я занесу туди речі, — відповів він і пішов у кінець коридору, до дверей на невелику засклену терасу, якою майже не користувалися та складали туди ящики з порожніми банками. Але вчора ввечері, після телефонного дзвінка, всі ящики перенесли на горище літньої кухні, а на їхнє місце занесли розкладне крісло й тумбочку.

— Це він на мене сердиться, — стишено пояснив чоловік дівчині, проводжаючи хлопця поглядом. — Дай йому час. Він заспокоїться.

— А чому сердиться? — запитала Мірана.

— Я обіцяв Ільясу, що він пробуде в мене все літо, доки у них вдома триває ремонт, але так сталося, що з тещею трапився нещасний випадок, і ми з дружиною терміново їдемо в Кривий Ріг. Тож обіцянку довелося порушити. Лишати його в нас самого — не варіант, а в нього вдома ще триває ремонт. Ільясові батьки сказали, що до квартири повертатися ще не можна, і щоб я відвіз його сюди.

— Зрозуміло… — пролепетала Міра, озирнувшись на двері, за якими зник хлопець.

— Ну, мені пора. Був дуже радий, що познайомився з тобою, Мірано. Ільяс, правда, мене не представив… Я Мухаббат, дядько Ільяса і, за сумісництвом, його хрещений.

— Я теж рада знайомству… Багато чула про вас. Це ж ви робили операцію моїй бабусі? — запитала Міра, розглядаючи сивого чоловіка.

— Колись було. Як вона зараз почувається?

— Добре, — кивнула дівчинка.

— Передавай привіт, — він усміхнувся і звернувся до Надії Петрівни. — Ви проведете мене до машини?

— Так, звичайно.

— Бувай, Мірано, — він махнув дівчині рукою і пішов до вхідних дверей.

Коли старші вийшли, Мірана пройшла до дверей тераси і тихенько постукала.

— Хто там? — почувся незадоволений голос Ільяса.

— Ця я, Міра. Можна зайти?

— Заходь.

Вона прочинила двері та несміливо зайшла, зупинившись на порозі. Ільяс сидів на розкладеному кріслі, його спортивна сумка стояла на тумбочці. Він дивився крізь завішене тюлем вікно на дорогу, на якій стояв великий білий позашляховик. Його хрещений, відкривши задні дверцята, віддав Надії Петрівні якусь сумку.

— Чого тобі? — запитав Ільяс, не дивлячись на неї.

— Я… хотіла сказати, що дуже рада, що ти приїхав.

— Не можу сказати того ж самого.

— Чому?

— Мені тут не подобається.

— Ну… це не місто, але тут теж можна знайти розваги. Колись у нас з тобою це добре виходило, — Мірана усміхнулася, але, від споглядання насупленого обличчя Ільяса, усмішка розтанула.

— То було давно й неправда, — відповів він, а потім повернув голову й зиркнув на неї. — Ще щось?

— Ще?.. — розгублено перепитала Мірана. Вона не розуміла поведінки Ільяса. Можливо, його хрещений правий і йому просто потрібно дати час заспокоїтися? — Якщо хочеш знайти братів, то вони купаються на каменюках.

— Я не хочу їх шукати і йти купатися теж не хочу.

Холодний незадоволений погляд сіро-блакитних очей спантеличував Мірану. Перед нею сидів зовсім інший Ільяс, якого вона зовсім не знала. Образ веселого й непосидючого хлопчика, з яким вони разом досліджували околиці, зникав просто на очах.

— Я піду… не заважатиму тобі, — вона закусила губи.

— Йди.

Мірана вийшла, зачинивши за собою двері, болісно усвідомлюючи, що цей Ільяс — чужий. Обдумати ці зміни вона не встигла, бо Надія Петрівна покликала її на кухню, що розміщувалася у прибудові до будинку.

— Ой, божевільна доба, — бідкалася жінка. — Міро, постав чайника. Зараз гречку окропом заллємо, щоб швидше зварилася, та підемо розкроїмо твою сукню.

— Чому божевільна? У школі щось трапилося? — поцікавилася дівчина, набираючи воду.

— Ой… У завгоспа день народження, п'ятдесят років. А виклика́ли мене так, наче там стеля завалилася. Мало інфаркт не піймала, так бігла до школи.

З коридору до них вийшов Ільяс. Хлопець спідлоба зиркнув на Міру та Надію Петрівну.

— Піду прогуляюся, — повідомив він та пішов на вихід.

— То може разом із Мірою прогуляєшся? — усміхаючись, запропонувала Надія Петрівна.

— Ні, я сам, — буркнув, не озираючись.

Коли він зник за дверима, жінка знизала плечима:

— Якимось він диким став.

 

За вечерею, коли всі зібралися за столом, Семен Григорович весело звернувся до Ільяса:

— Ну, футболісте, розповідай, як твої справи?

— Нормально, — відповів Ільяс, не підіймаючи погляду від тарілки.

— Нормально, — повторив дід, пильно дивлячись на хлопця. — Це добре.

— З Мірою зустрінеться — буде зашибісь! — засміявся Андрій.

— Він її вже бачив, — сказала Надія Петрівна, жуючи.

— То чому тоді такий невеселий? Що, не сподобалася тобі твоя столична подружка? — продовжував сміятися Андрій.

— Чому це вона МОЯ подружка? — Ільяс насуплено поглянув на кузена.

— Та ну, ви ж раніше днями десь пропадали, одне від одного не відходили!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше