Твоя Міра (частина перша)

°✧ 19 ✧°

19 січня 2002 року в батька Майї мав бути особливий день народження — ювілей, шістдесят років. Галина Сергіївна дуже метушилася з цього приводу. Вона подзвонила доньці ще в кінці грудня, нагадала про визначну дату й попросила бути, сказавши, що було б добре побачитися всім, посидіти разом, поговорити...

“Посидіти разом, поговорити...” — дивувало, бо особливо теплих і близьких стосунків в родині не було ніколи. Майя поцікавилася, чи батько не захворів? Ні. Це зародило здогад, що запрошують її на святкування не просто так… адже ж якось обходилися без її особистої присутності всі попередні ювілеї, а тепер раптом заздалегідь нагадують. Не те щоб вона ігнорувала батькові дні народження, ні, вона висилала гроші та телефонувала, щоб ду-у-уже лаконічно привітати, але особисто не відвідувала батьків вже дуже-дуже давно: зайнята та й не бачила сенсу мозолити їм очі. Звісно, вона могла знайти час і приїхати, але не мала жодного бажання бачити ні брата з його родиною, ні маму, ні батька, ні бабусю. Не мала вона його й цього разу, але раз вже мама так просить… сказала, що буде намагатися.

Наступного разу Галина Сергіївна зателефонувала на початку січня. Слухавку підняла Мірана, котра була на канікулах удома і поспішала на зустріч з Ільясом, тому не могла говорити довго, а Галина, зрозумівши, що говорить онука, спрямувала до вух дівчини потік вербального меду, чим дуже здивувала Міру. Бабуся говорила з нею, як з малою дитиною, сюсюкаючи, розпитувала про школу, про друзів, про справи...

— У школі нормально. Зараз, як і у всіх, канікули, — намагаючись говорити ввічливо, відповіла Мірана. — Друзі.. з друзями я зараз йду гуляти, тому дуже поспішаю.

— Ти ж приїдеш із мамою на ювілей до дідуся?

— Е… — Мірана хотіла сказати, що єдиний дідусь, якого вона знала, вже помер, проте вирішила не заїдатися. — Це малоймовірно, у мене школа.

— Так це ж вихідний, навіть пропускати нічого не потрібно, — солоденьким тоном вела далі своє бабуся.

— Так, але мені буде незручно добиратися до вас із Англії, — на тому кінці запанувала тиша, і Мірана поспішила завершити розмову. — Рада була вас почути. Гарного дня, — сказала, поклала слухавку, видихнула і знову підняла слухавку та набрала маму, щоб повідомити їй про бабусин дзвінок. Майю почуте повеселило.

— Вона звикла сюсюкати з донькою твого дядька, тому так і говорила.

— Але ж я не мала дитина…

— Я думаю, що коли вона зрозуміла, що то ти, а не я, то швидко порахувати скільки тобі вже років бабусі було ніколи, вона ж не вчителька математики, — сміялася Майя.

— Мамо, а вони що, не знають, що я вчуся в Англії?

— Ні. Вони ніколи не запитували про тебе, а я не казала.

— І я поїду на цей ювілей?

— Ти хочеш?

— Ні, — миттєво відповіла Міра.

— Значить, не поїдеш. Буду сама. Вони чомусь дуже хочуть, щоб я приїхала, певно, щось їм від мене потрібно.

— Що саме?

— Уявлення не маю. Можливо, якусь послугу, а, можливо, гроші. На місці буде видно.

— І ти даси їм гроші?

— Не знаю. Все залежить від суми, — Майя усміхнулася. — Ти не хвилюйся, оплата твого навчання для мене в пріоритеті, і я не збираюся позбавляти тебе можливості отримати якісну освіту через їхні забаганки, бо, як не крути, а ти, Міро, найбільше моє досягнення за все життя... Тобі ж подобається ця школа?

— Дуже.

— От і добре, не заморочуйся. Ти зараз гуляти?

— Так, ми з Ільясом домовилися зустрітися у “Вечірньому Києві”.

— Передавай йому привіт. Гарно вам розважитися.

— Дякую, передам. До вечора.

 

Поява в Києві кузенів дозволила Ільясу частіше відвідувати столицю. Домашнім це не подобалося. Особливо була незадоволеною бабуся, але крім бурчання вона нічим не виражала своєї незгоди з його поїздками.

До хрещеного останнім часом Ільяс приїздив не часто, бо тітка Вікторія чомусь стала постійно запрошувати до себе на канікули Альбіну, присутність якої хлопця дратувала. Він уникав її та ховався від надокучливої уваги в кімнаті, але варто було вийти — вона матеріалізовувалася поруч просто нізвідки. А ще не хотів жодних відвертих розмов. Хрещений неодноразово намагався з ним поговорити, та Ільяс не мав ані найменшого бажання будь-що обговорювати, а брехати дядькові не хотілося, тому спілкування й кількість приїздів у гості було зведено хлопцем до мінімуму: день народження Мухаббата та день народження Ільяса.

Хрещений відчував, що хлопець відгороджується та вибудовує довкола себе мур, лишаючи всіх дорослих назовні. Розумів, що причиною був конфлікт, пов’язаний із тодішнім від’їздом Мірани, коли Ільяса ніхто не підтримав, а той, хто міг допомогти, був далеко. Знав, що підліткам ВАЖЛИВО мати надійний тил, але все склалося так, що, озирнувшись у складний момент, Ільяс не побачив за спиною нікого… Відтоді він більше не озирався, а тому не бачив, що насправді не сам, що хрещений може й хоче йому допомогти, але він... не озирався.

На осінніх канікулах, після коротких відвідин хрещеного, Ільяс приїхав до кузенів у Київ. Юхим пустив його, привітав з минулою днюхою, поплескавши по плечу, повів на кухню, де сидів Андрій, схилений над розгорнутим на кухонному столі кресленням.

— Пане да Вінчі, закінчуйте вже псувати папір своїми ескізами, — звернувся Богдан до меншого брата. — Ільяс приїхав, треба стола накривати, тож давай, згортайся.

— Блін, — буркнув Андрій, піднявши голову та насуплено оглянувши свою роботу.

— Щось якесь воно в тебе брудне виходить, — усміхнувся Ільяс.

— Та капе-е-ець! Це просто якесь знущання! Де я, а де креслення? Мій максимум — це коло циркулем, а ці завдання для такого рукожопа, як я — це mission impossible! (Місія нездійсненна.)

— Нічого складного не бачу, — знизав плечима Ільяс.

— Не бачиш? А ти придивися!

Ільяс сів за стіл, прочитав завдання, поглянув на почерканий ватман формату А3, потім на кузена.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше