Глава 3

День спливав безжально швидко, я все надіялася встигнути відвідати нового знайомого. Тільки мама надто роздратована моєю безвідповідальністю, навмисно заванжувала мене роботою аби провчити.
Звісно, це страшенно виводило з себе, адже вже місяць як мені виповнилось 18. Та поки я живу з батьками, терпляче зберігаю покірність. Дякую, за те що хоча б батьку не розповіла, бо тоді б я з хати ближчий місяць не вийшла.

Відносини у нас хороші, та над опіка допікала. Я розумію їх, бо попередню дитину вони втратили саме у вигляді кошеняти, але і братик був малюком, у порівнянні зі мною.

Увесь день, коли мені випадала вільна хвилинка, я що й робила – то шукала різноманітні старі рецепти сирних пиріжків. У нас такого не готували. Тож наслухавшись різноманітних інтернет-порад, я на вечір замісила пухке дріжджове тісто й пішла спати.

Зі самого ранку без сну підірвалася і побігла до сусідки по свіжий сир – адже це головна порада: «домашній і свіжий сир зі хорошою жирністю». Звісно була б я в тілі киці, перевірити якість сиру було б простіше. Та і для людини він видався нічогеньким.

Дотримавши ще кілька порад по типу: «перетерти сир через сито, додати сметану для ніжності, додати жовтки» і т.д. я приготувала смачнющу начинку. Звісно, довелося замислитися чи варто кидати родзинки, як вказано в рецепті чи якусь пряність, та все жвирішила що обійдуся виключно ваніллю. Хто зна, можливо Адріан примхливим був Цвіркунчиком в дитинстві. І чому цвіркунчик?

Я приступила до формування булочок. Виліпивши кілька дрібних різних форм й добряче втомившись, вирішила, що кілька красивеньких виробів з мене буде достатньо і всі залишки вліпила в один великий пиріг.

Аромат випічки приємно лоскотав за носа, мені так і хотілося перетворитися у кішечку і сидячи біля пічки облизувати свого вологого носика який у рази краще ловить аромати ніж простий людський.

Цілющий аромат булочок позитивно вплинув на батьків. Напевно мама подумала, що я загладжую провину, а тато просто радів домашнім смаколикам. Ехх...наївні. Та одним словом, вони роздобріли й по-дитячому регулярно заглядали, очікуючи коли спечеться випічка.

Я ж метнулася у спальню аби вибрати симпатичний наряд до нового знайомого. Маленьку темну кімнатку освітлювало яскраве сонце літа, затишок огортав домашнім спокоєм. Та майбутня наступаюча зустріч, шепотіла легким хвилюванням.

Я маю бути гарна як кішечка. Та разом з тим він не має запідозрити, що я той кіт якого він назвав Розою. Є кілька речей які мене здають. Перше - це очі, і я не хочу їх приховувати, тим більше лінз немає. Друге - це біле пасмо волосся біля правого вуха, вроджений поліоз – часткова депігментація. Це спадково, моя мама таке має тільки зліва, і у бабусі було. Третє – нашийник, річ незнімна. Він в мене з народження і його функція полягає у тому, щоб допомагати легко і без проблем перетворюватися у кота.

Скориставшись своєю хитрістю я одягнула блакитне плаття-вололазку. Підкреслила красу великих очей і приховала червоний чокер. Пухнасте довге волосся заплела в одну косу, ховаючи біле пасмо. Невеличкий блакитний бант приховав білі корінці. От і все, надіюсь йому і в голову не спаде, що я кішка. Я розсміялася. І тут…

З кухні донісся аромат пригорілої випічки.

- Ой мамочки! – скрикнула я і прошльопала зі швидкістю гепарда до пічки. Картина яку я застала заставляла і сміятися, і плакати. Мої красиві виліплені пиріжки підгоріли. Та тато як старий і неперебірливий кіт вже жував другу булочку, яку врешті діждався.

Оце я повибиралася… Та на моє щастя, великий переплетений пиріг добре спікся і підрум’янився, що ж прийдеться йому їсти шматочки великого пирога.

- Доця, куди зібралася? – Запитав тато, вплітаючи вже третю пригорівшу булочку без пудри.
- Так, Есфір, куди йдеш? – Запитала мама з притиском, натякаючи на мій недавній прокол.
- Єм…Ну взагалі, хотіла відвідати Олесю, ось булочки спекла. Знаєте, тут неподалеку є місце дуже гарне, такий сад, такі квіти…уммм… - Затягнула я мрійливо, з думками аби мене не зловили на брехні. – От ми й вирішили сходити на пікнік, там ще є паперівки, я ще чаю заварю і зробимо, такі собі, затишні посиденьки. – Посміхнулася я, в надії, що зайвих запитань не буде.
- І треба тобі кудись пертися, краще по дому щось зробила. - Незадоволено гримнула мама, своїм особливим спокійним, та разом з тим холодним тоном.
- Не чіпай її Міро, хай йде, тож не з хлопчаками бродить, а подруга. Друзі це добре, не займай дочки, вона он хороша, булочок напекла… - і поки тато мене підтримував, я взяла пудри та щедро посипала тату плюшку. Він задоволено усміхнувся і легенько штовхнув рукою аби я йшла по своїх справах.
Я чула як доносилися мамині незадоволене буркання. Тому я швиденько нарізала і виклала присипані пудрою шматочки, втекла до кімнати.

Довелося попередити подругу, що я ніби пішла до неї. Я частенько попереджала Лесю, що ніби в неї, сама ж блукала в самоті по віддалених місцинах. Адже мій друг – це самота, вона не дратує, вона не розчаровує і вона завжди поряд.

Вийшовши з дому, довелося йти добрячий круг. Бувши котом, я вправно б скоротила через житлові будинки, та тільки ті де не було небезпеки від псів. Було вже далеко за південь та я добряче спітніла. «Цікаво як він відреагує на незнайомку? Надіюсь Адріан на місці. І чому я так забиваю голову тим красивим сумним хлопцем?». Думки виром гуділи у голові.

Порив вітру приніс мені вкрадений аромат стиглих паперівок. Серце радісно стиснулося, я майже на місці. Декілька десятків кроків і я буду там.

Завернувши у знайому вулицю було не звично бачити все з висоти людини. Не бачити бабцю теж було не звично. Зі сторони дверей доносився звук тихої музики. Я знала цього виконавця – популярний серед молоді своїми депресивними піснями, якого вже немає вживих.
«Адріан досі сумує? Як сам в ту ніч спав? І чому я не втекла у вигляді кота аби перевірити…» - Не вгавав шум, і з кожним кроком він все збільшувався, як і серцебиття. Головне відіграти вправно роль, що я не очікувала тут нікого зустріти.