Глава 6

Зелені котячі очі хитрістю, виблискували у перших промінцях ранку. Всі органи чуття сягли піку, підбурюючи мою волю рятуватися. Не вже він хоче мене загризти? Та я ж не кошеня! Хоча яка йому різниця, якщо він голодний…

Хватка на горлі послабилася, та не пазурі. Дивна поведінка як для простої тварини. Потрібно налаштувати вібриси, і ще раз спробувати з ним поговорити.
Здавалося, що моя голова теж вібрує, а не тільки вусики. Мої старання виявилися марними. Він німий. Легкі вібрації, ще досі відлунювали у черепі, тож аби їх вгомонити – тернулася головою об морду рудого. Від неочікуваності моїх дій, він дивно відхилився від мене.

Не довго думаючи, я голосно й агресивно просичала на ворога, оголивши, як лезо, гострі ікла. Усвідомлюючи, що це мій шанс врятуватися, поки його застала неочікуваність, я різко скочила й дременула. Гострий біль пронизив ліву лапку.

Кров струмком потекла по шерсті, перетворюючи молочну пухнастість на склеєні криваві клаптики. Я не бачила куди саме біжу, та бігла щосили не розрізняючи картинку. Як востаннє. Саме таких моментів боялися мої батьки, й намагалися від них вберегти. Це вперше коли небезпека застала мене зненацька, залишаючи після себе яскравий спогад.

Не пам’ятаю як дібралася до будинку і коли перекотилася, на жаль якщо страждає котяче тіло – людське теж буде втягнуте. Та разом з цим і плюс, адже перебуваючи у тілі кота, я б не змогла надати собі першу допомогу аби врятувати нас двох.

Перш за все, я зав’язала джгута на передпліччі. Кров досі текла ніби я не кіт, а кабан. Тварини куди вразливі за людей, і будь-які травми більше завдають шкоди, ніж якби я була людиною в ту мить. Та котячі видужують швидше!

Тихо, на скільки я могла це зробити у напівобморочному стані, почала надавати собі допомогу. Найперше, що зробила – вколола анестетик, знаю так робити на початку не варто, та я сама собі лікар. Перемотавши у стерильний бинт, значних розмірів рану, я знайшла у батьківській аптечці систему.
Чи варто? Та ні, це мені погано від болю, а не втрату крові і закривши аптечку, випила добрячу кружку теплої солодкої води, провалившись у сонне забуття.

Двері у кімнату відчинилися, від переляку, що я забула й не приховала докази, які мала скрити, очі широко розплющилися.
- Ти ще спиш чи знову спиш? – незадоволено буркнула мама.
- Знову, - хрипло протягнула я, думками молячись, аби вона не побачила аптечку.
- Прокидайся, треба в магазин сходити. У тебе 10 хвилин на збори. – Суворо мовила вона, й замовкла. Не вже вийшла і знову не закрила двері? Я не рухомо лежала. – А аптечка тобі нащо? – От холера! Що сказати? Що сказати?
- Впала, - сухо прохрипіла я у подушку, відчуваючи як тіло напружилося. – Знову мовчанка.
- Ммм, - протягнула Даміра. – Ходи, бо батько не буде радий, якщо вечеря не приготується вчасно.

Тато був педантом, перфекціоністом і пунктуальною людиною. На мою думку, це хороші якості, якщо ти лікар. Та коли ти чоловік і тато – це проблема. Хоча визнаю, мені він потурав, ніколи не кривлячись чи вичитуючи. Своєю чергою я, старалася не виводити його зайвий раз.
Мама ж була протилежністю, ненавиділа режим і любила жити у своєму ритмі. Та поважаючи один одного, батьки якось зживалися. Хоча як вони терпіли один одного, для мене це залишалося таємницею.

Одягнувши фіолетову кофту аби прикрити перебинтовану руку. Того ж кольору кепка приховувала мої заспані очі від яскравого сонця надвечір’я. На диво мама мене не чіпала аж до шостої вечора. Ноги підкошувала слабкість. Це ж напевно і скручувало шлунок.
Вчорашній вечір зринав у пам’яті. Він не може бути простим котом! Але чому тоді я не чула його слів? Загадка, бо хоча б слово, чи букву я могла б почути. Але нащо він тоді мене відпустив – коти далеко не теплосердні істоти.

Зайшовши у магазин я відчула специфічний запах приміщення і товарів. Розрахувавшись з продавчинею, вийшла на вулицю. Закривши важкі залізні двері, неочікувано для себе врізалась об чиєсь тіло.

Високий, атлетичної будови хлопець стояв переді мною. Темно мідне волосся розвивав вітер, а рівний проділ розділяв на дві рівні частини чубчик, який завмер над великими миртовими очима. Витончене обличчя відбивало блідістю, а легкий рум’янець здоров’ям. На відміну від моєї хворобливо-жовтої білизни.

Серце боляче стукнуло об ребра. Це він! Рижий кіт!! Шопер сповз плеча і впав на землю.
Незнайомець, щось дістав з долоні та вправним граційним рухом причепив до моєї лівої руки. Це був пластир.
- Вибач, - мовив він глибоким шовковим голосом. Підняв мою сумку, вклавши її у здорову руку, легким доторком долоні сковзнув по теплій шкірі, посміхнувся і пройшов у крамницю. Легко зачепивши моє плече своїм. Він був вищий, більше ніж на голову. Тепер зрозуміло чому мейн-кун.

Я стояла немов обпечена і паралізована кішка. Неочікуваність збивала з пантелику, та оце «вибач». Мені так і хотілося покласти у той шопер кілька цеглин і зарядити поміж зелених очей! Бродячий пес! Руки так і чухалися відплатити, якби ліва не щеміла безперестанним болем.

Затримавшись під дверима склепу, я прочекала кілька хвилин, та зрозумівши, що це погана ідея - швидко пішла геть. Нічого соромити сім’ю, та і сили у мене геть немає аби йому якось «відплатити».
Нині моє діло поправити здоров’я і вислідити, що за пес з’явився у цій місцевості. Для чого йому поселитися у тихому непримітному містечку? Чому я не відчула його думок? От це все і дізнаюся притиснувши його до землі, впинаючи у теплу шкіру свої гості ікла!

Хвиля задоволення прокотилася тілом, я вже смакувала свою зверхність над цим бридким котом, що заставив мене страждати й боятися. Та одна думка зупинила моє тріумфування.

Цей рудий має відношення до Андріана? Адже він зловив мене коли я поверталася від другого. І чи два незнайомці, у примітивному місці можуть випадково зустрітися, саме на його околиці?