Твоя Роза

Глава 8

Міцна гроза тільки-но припинила шуміти за вікном. Порив свіжого вітру, з відкритого вікна, приніс запах дощу. Зі старої грушки рясно стікали краплі води.
Нестримні звуки громовиці, дали заряд сили, мій стан змінив фазу. Тепер - я щебечуча і добродушна Есфір, яка забиває на навчання і не заморочується над важливим.

Тільки сьогодні у мене є ціль - перевірити чи спотворений запах тіла Адріана, справді мені здався чи все ж ні. А це важливо, бо від цього може залежати життя хлопця.

Я спускалася гілками старої груші, яка у вітряні дні, любила зазирати у мою кімнату. Мокрющий і слизький стовбур неочікувано підвів, у самий надвідповідальний момент. Зіскочивши на нижчу грубу вітку, кігті не втримали тіло одразу, і я полетіла донизу залишаючи глибокі подряпини як на дереві, так і на своїх подушечках. Очі пекли від води, а хвіст намагався вирівнити координацію під час падіння. Наповнене свіжими краплями листя, зловило моє тіло майже коли я сягла землі, але зі всієї сили вчепилася у тонкі галузки, втрималася на дереві.

Трохи шокована польотом, я сіла під грушею на свіжоскошеному газоні і дещо від подиву лизнула лапу. Кліпаючи очима, поглянула на височенне дерево, і як мені пощастило втриматися в останню мить? Хвіст лежав спокійно. Це буде до тих пір поки я трохи не отямлюсь. З далини якийсь звук привернув мою увагу.

На нашому високому паркані, сидів рудий кіт, у після дощовому сонці він виглядав мою яскрава квітка. Шум, який доносився від нього був сміхом. Два почуття змішалися у моєму тілі – страх і злість. Шерсть, була трохи підійнялася, та через те що вона була мокра, надіюсь він не помітив бурної реакції, тож я відразу опанувала себе.

Хотілося рикнути, засичати аби він зрозумів всю небезпеку яку я хочу і можу йому завдати, тільки це було не розумно, що найменше через його вагову перевагу. Тож я вирішила сидіти. Сидіти як вкопана й абсолютно не рухатись до тих пір, поки він не зникне.

Минуло кілька хвилин, і певно він розкусив мій намір. Підвівшись, він пройшовся по паркані вперед і назад, демонструючи свій намір зостатися і поспостерігати за моєю реакцією. Його поведінка і рухи, були надто виточені, він чудово володів своїм тілом, а це як мені відомо, підвладно старовинним кланам або ж тим хто, більше перебуває у тілі тварини, ніж людини.

Я сиділа мертво не рухаючись, і той котопес, заліз на нашу територію! Хвіст нервово сіпнувся, так би й роздерла ту пухнасту мордяку! І уявляючись як би я накинулася на його шкуру, впиваючи свої тоненькі кігтики.

«Вирішила, свої дев’ять життів раніше часу погубити?» запитав рижий. І я отетеріла. Я не налаштовувалася на діалог, не очікувала на відповідь, бо її не було минулого разу – ментального зв’язку, не було. А тут…
Дещо хитро, покосившись на мої лапи, він підвівся з виглядом всезнайки окинув ще раз мене сканувальним поглядом, усміхнувшись правим кутиком губ, він підняв пучок з вібрисами. Дивний вираз морди, не дозволив її розтрактувати правдиво : чи це була цікавість, чи хижість. І ніби почувши якийсь звук, відвів погляд і втік в ту сторону куди дивився.

« Це він мені сказав про падіння чи агресивні думки, які я посилала, в його сторону?» Я просиділа ще якийсь час чи то в роздумах про його фразу, чи то ніби очікуючи, що він повернеться. Отямившись, сипнулася усім тілом, ніби витрушуючи не вологу, а всі роздуми й побігла.

М’які лапки пружинили по вогкій, та вже не мокрій землі. Після дощовий аромат лоскотав носа, здаля донісся запах майже перецвілої бузини. Сонце яскравими, рожевими барвами, освітлювало все навколо, барвистий захід, пестив приємною прохолодою, яка стала цілющою після довгих днів задухи.

Адріан сидів на вулиці, напевно так само, милуючись цим земним блаженством. Вологість, що витала у повітрі, допомагала ясніше відчувати запахи, які снували довкола. Терпкий аромат жучка, що мелькнув коло голови, мокрий горобець, що літав у небі з надією швидше висохнути, чи очищені небесною водою фіалки, випустивши легкий шлейф по землі.

От і я надіялася, що на фоні свіжості краще відчую і зрозумію аромат хлопця. Підкравшись за спину, я не відчула нічого незвичного. Тож вийшовши перед ним голосно нявкнула і заскочила на високі, худі коліна. Він радо загріб мене в обійми, і я глибоко вдихнула звичний яблучний запах. Ні, минулого разу мені здалося.

Молодик, ніяк не відреагував на мою вогку шерстку, а лише з дивним спокоєм пригладжував її. Я муркотіла. Запала мовчанка, сонце майже заховалося за обрій. Адріан голосно видихнув.
- Треба в хату, ти йдеш? – Спокійно запитав він, у своїй звичній манері затягувати голосні. Я хотіла вже бігти, та подумала, що було б не погано, перевірити чим він харчується. Я не хочу бути комусь мамою, та продукти впливають на запах тіла. Тож у відповідь, голосно нявкнула і побігла до закритих дверей хати.

Різкий душний запах старого будинку защипав у носа.
- Ну і духота, потрібно відчинити вікно. – Буркотів хлопець, закриваючи двері та скидаючи взуття. «Правильно мислиш» - нявкнула я, та направилася до кухонного відділу. Старий тип хатинки, вміщував в одній кімнаті і кухню, і спальню. На грубі, стояв один казанок з гречаною кашею. Стіл, прикрашала мисочка з трьома яблуками та пакетиком печива. Скудненько, що ж потрібно буде, принести щось смачненьке. «А чи потрібно?» - я замислилася. Враховуючи той факт, як він розкритикував мої пироги, бажання пригостити зникло.

- Хочеш їсти? – Турботливо запитав шатен. Я нявкнула. Він відкрив каструльку з кашею, і поклав мені на паперовий пакет. Переді мною, лежала холодна каша, від якої пахло часником і тушкованим м’ясом, я показово понюхала і ледь лизнула, аби зрозуміти чи смачно. Відзначу, що така проста страва, була ну вкрай смачною. Та я вирішила не їсти. Хай знає – як це коли тебе розкритикували за куховаріння. І зробивши ніби ще одне намагання спробувати, я імітувала голосний блювотний позив.
- Не кажи, що все так погано. – З відчаєм в голосі перелякано, заголосив Адрій. Я хитро захихикала і побігла до дверей, щоб він мене випустив.
- Няяяв! – Голосно поросилася я на вихід. Потрібно повертатися, те що я хотіла – перевірила. Хлопець повільно почовгав до мене, тоді (я очікувала, що він вже відкриває двері) він нахилився і підняв мене на руки.
- Ти вреднючий кіт, але за те що половила ненависних мишей, я щиро вдячний, тож з мене смаколик. – І він добродушно посміхнувся своїми темними очима. Краще б Есфір, пригостив ніж мене. Його пильні очі, зиркнули на ліву лапку. В погляді, промайнув дивний вираз. Це заставило мене занепокоїтися, тож я почала крутитися у його руках, намагаючись вирватися.
- Я так і не запитав у твоїй хазяйки – як тебе звати. – Він опустив мене на землю. Відкрив двері, я почала повільно виходити. – І як хазяйку звати, теж ніяк не пам’ятаю. – Підозрілий тон і незадоволення через не пам'ятання мого імені, заставили обернутися. Наші погляди зустрілися. Він примружився. Ну і що це означає? Не міг він зрозуміти, що я – Есфір. Хай думає, що хоче, мені пора додому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше