Глава 9

- Есфір повернулася! – Радо сплеснула мама у долоні, мило посміхаючись незнайомцю. – Постійно десь, ходить, як бродячий кіт. – Це речення, було вже сказано мені, з дорікаючим тоном і незадоволенням у голосі.
- Хто це? – З призрінням буркнула я, ігноруючи материне роздратування.
- Так, у нас гості, - радо посміхнулася мама, - Рафаїл, син моєї подруги Ольги, ми навчалися разом в університеті… - Даміра, щось продовжувала говорити про молодість, та я не чула її. Все це, видавалося надто тупо в реальному житті. Син подруги, що за нісенітниця? Не вже "син подруги" залишив би такий шрам? І чи співпадіння, що він теж перекочувальник? Рафаїл, що за ім'я? Мене почало нудити, чи то від роздратування, чи то від безпорадності.
- А де тітка Ольга? Хіба вона не приїхала разом з ним. – Хитро запитала я, бажаючи, викрити цього покидька.
- Доця, - строго промовила мати, - що за тон? Ольга приїде пізніше, в останній момент її залишило керівництво, бо їх проект зірвався! – Переконливим тоном говорила мама, ніби була впевнена, що все це істина правда. – Вони з Рафаїлом, мали відправитися в Європу, а через те, що біля нас граничний пропуск, і цей красень був вже в дорозі, Ольга попрохала мене, щоб її син залишився в нас на певний час, поки вона не звільниться.

- Мама! – Голосно крикнула я. – Який красень? У нього ж ім’я є! – Я пашіла від злості, і хотіла була ляпнути ще щось, та погляд материних очей заткнув мене. Але яке - залишатися тут?? Жити, нехай всього на два дні, нащо він тут?! Розпач душив горло.
- Сядь, пити, чай. – мовила Даміра. Цього було достатньо, аби я замовкла і покорилася. Тон мами, безжальний і холодний, попереджувальною різкість, різав тишу. У іншому випадку я б піддалася, та зібрала всі сили, аби останній раз змогти, відстояти себе.

- Я втомилася… - проскиглила я.
- Сядь. – Крижаний тон, ніби це говорила не мама, а диктатор. Сльози підступили до горла, я боляче прикусила губу. Швидше б втекти у кімнату і розридатися. Який сором. Навіщо так мене ганьбити, особливо при ньому.

Мама продовжувала, щебетати з рижим. Якби не та зустріч, я б по іншому могла відреагувати на Рафаїла. Та ну його, він такий як і мама…безжальні тирани.
- Раф, а чим ти тут займаєшся? – Все розпитувала мама. «Він кава чи що?» пролетіло в думках, він рижий безстидник.
- Рік тому закінчив магістратуру, й ось два роки вже працюю адвокатом. – Чарівна посмішка, продемонструвала рівні, білосніжні зуби.
Пфе, хвастун. Я з-під лоба зиркнула у його сторону, він щось там далі теревенив. Ніби це когось цікавить. Та на мить, його погляд зустрівся з моїм, зелені очі були наповнені дивними емоціями, там була…теплота?
- А скільки тобі років? – Відсьорбнула чай мама, позираючи на "красення". Погляд обірвався. Він мені співчуває? Та ні, абсурд. Ця рижа морда не може співчувати, тільки насміхатися і вдиратися у чуже життя.
- Двадцять три, тьотя Міра кол…
- Ой, та кажи на мене просто Міра, - Незвично бачити її таку поведінку, та разом з тим у нас не часто бувають гості, а на людях мама дуже змінюється. Напевне, життя в чотирьох стінах – не її тип.
- Міра, коли ви лягаєте спати, зізнаюся, я дуже втомився з дороги…
- О, сонце, я зараз тобі простелю, у нас є дві вільні кімнати. Одна на горі й друга знизу, вибереш де тобі буде комфортніше?
- Знизу! – Вигукнула я, бо на горі, та кімната була просто через стінку зі моєю, а я не хотіла, щоб він був так близько до мене. Дві пари очей здивовано, поглянули на мене. Тільки зелені з грайливим насміхом, а блакитні зі злістю.
- Ну знизу так знизу, - не пручаючись погодився Рафаїл. Я розслабилася, ледь відчутна прихильність, відгукнулася до цієї загадкової особи.
- Я спати. – Коротко, мовила я і втекла. Мама, ще щось говорила про вечерю, та мене вже накривала затишна ковдра, і вона була зайнята новим гостем, тож того вечора мені дали спокій.

Я хотіла все добре обдумати, проаналізувати, та втома й емоційна перенапруга, взяли вверх і я провалилася у глибокий сон. Під ранок мене розбудив сечовий міхур, тож покидаючи солодкий сон, я подалася в туалет. Голі ступні, шльопали по паркеті.

Гучний дзюркіт, пробивався крізь тишу, я сонно кліпнула очима, мружачись від яскравого світла. Крізь щілину у дверях я побачила пару очей. Дзюркіт перервався, я напружила зір, борючись зі болем від сліпучої лампочки. Мені таки не здалося, він в правду підглядав за мною.
- Геть! – писнула я, ошелешена подіями. Переконавшись, що там нікого немає, я натягнула піжаму і побігла перевірити, якого біса він тут забув. Стараючись не створювати шум, я прокралася до кімнати, що знаходилася коло моєї. Він міг заховатися там, та не в тілі кота. Відкривши двері, я обережно прокралася у густу темряву. Після сяючого світла, тут буяла глибока темрява. Я завмерла, прислухаючись. Двері за спиною закляпнутися, я повернула голову на звук і відчула теплий подих, що сковзнув по шкірі обличчя.

- Що ти тут робиш? – перелякано, запитала я зіщулившись.
- Сплю, - ніжно прошепотів голос над вухом, - а що ти робиш у мене в кімнаті?
- В тебе? Хіба ти не на низу? – Від роздратування, я захлибнулася повітрям. Тепла долоня, торкнулася мого плеча. Серце боляче тьохнуло. Я відійшла на крок, намагаючись відхилитися від його тіла, очі ще не бачили, та я відчувала, що він був дуже близько.

- Міра сказала, що матрац забула забрати з хімчистки, тож мене поселили тут. – Відповів звабливий голос, роблячи крок на зустріч, я відчувала тепло, що випромінювало високе мужнє тіло. – То ти, все-таки прийшла до мене? – Магнетично, муркотав Рафаїл, його рука слизнула з плеча вниз, зупинившись на моїй талії. Тільки тепер я розгледіла, що між нами було не більше десяти сантиметрів. Дивна хімія, відгукнулася в середині. Та мені пригадалися події, які відбулися менш ніж п'ять хвилин тому.
- Ти що, збоченець? – Я нервово гаркнула на хлопця, максимально втиснувшись у двері.
- Що? – Він відверто здивувався.
- Ти чого за мною підглядав в туалеті?! – Крикнула я, рівно так, щоб не почули батьки.
- Я не підглядав…
- Не бреши! Я бачила кота!!
- Я підвівся, бо мене розбудив…Емм…твій дзюркіт, та я не виходив зі спальні. – Потішаючись, відповів молодик. Щоки вкрила густа фарба, я хапнула повітря. Сором, сором, сором..!
- А хто ж тоді там..? – Я вкрай розгубилася, тепла рука виштовхала мене за двері. Я хотіла провалитися під землю, зникнути – такий сором, для мене не звичний. Це вперше я так, осоромилася перед кимось. Раф прочинив двері, і за мить з його кімнати, вибіг великий рижий кіт, який пробіг мене і вискочив через вікно коридору.