Твоя Роза

Глава 10

Це вже йшов третій день, як я напористо ігнорую Рафаїла. І за цей час, я тільки один раз зустрілася з ним поглядом, таким зеленим і надивовижу теплим.

От і цей день був не виключення. Зазвичай, я або пропускала сніданки, щоб його не бачити, або снідала разом з татом, коли він збирався на роботу.

Сьогодні був день коли я пропускала сніданок. Одягнувшись у привабливий жіночний наряд, а таке я робила тільки тоді, коли хотіла бути гарною й отримувати захопливі погляди хлопців. Вийшла на коридор, зазираючи до кухні невбачай кинула :

- Ма, я в місто, необхідний підручник я знайшла, в книжковому на Мостовій, - під «містом», мала на увазі сусідній мегаполіс, що знаходився в 30 хвилинах їзди.
- Стій, спочатку снідати. – Строго наказала мама. І від коли в неї ця турботливість, прокинулася?
- Я… там перекушу, - доброзичливо посміхаючись, надіялася, що не доведеться їсти поряд з ним.
- Ні, в тебе і так проблеми зі шлунком, тому хутко сідай. – Я погодилася, краще без зайвих слів покоритися мамі, щоб не залишитися знову в дома, я вже місця тут собі не знаходила від нудьги.
- Це той, новий, що тато казав тобі купити? – Поцікавилася Даміра, кладучи омлет на тарілку, ненавиджу омлет. Я ствердно махнула головою, накидаючи пів тарілки огірків, аби якось втоптати цю сухом’ятку. Раф, уважно стежив за моїми діями, я бачила це боковим зором. – Добре, що ти не затягуєш з цією справою, тато не любить коли ми тратимо час на вітер. – Задумливо бурмотала вона, дивлячись у вікно, і відсьорбуючи трішечки кави з маленької філіжанки. Оце «ми» - дійсно було ми.

Буквально. Чомусь мама думала, що навчання, це спільний обов’язок перед батьком.
Дрібні морщинки, оточили її блакитні очі, а худе обличчя віддавало блідуватою жовтизною від недавно освітленого волосся. Мама все життя була чорнява, та зо два роки тому, змінила імідж, адже «чорний старить». Тато завжди, сварився з мамою, коли та пила каву, слабенька підшлункова вже десять років поспіль бурно, реагує на її погану пристрасть, яку мама ніяк не може побороти.

- Я так подумала, Раф, - я закотила очі, мені не подобалося коли вона так його називала, - підвезеш Есфір до міста? Подивися, як вирядилася, точно будуть всілякі приставати, а воно треба такому малому Пухлику. – Шмат омлету, став посеред горла, я не ковтнути, не викашляти не могла. Мама вже давно не називала мене так, а тут, як на зло, пригадала назвисько дитинства. Я взяла склянку з водою, і почала нещадно ковтати, ігноруючи як їжа шкребе горло.
- Звісно, я саме буду на Мостовій, тож нам по дорозі.
- От і добре, - зробила висновок мама і стала мити посуд.

Я уважно поглянула на Рафаїла, мені вже було байдуже, що я поїду з ним, аби тільки «Пухлик» не привернув увагу. Він у відповідь пронизливо поглянув, немов у чомусь підозрюючи, та за мить ледь посміхнувся і сказав :
- Тоді нам пора.

Машина тихо котилася містом, я чекала коли вже вийду з салону і нарешті, ковтну свіжого повітря. Під час півгодинної поїздки, ми майже не спілкувалися. Я так зрозуміла, Раф взяв з мене приклад – і взаємно ігнорував. Звісно, в дорозі, я помітила як він оцінювально поглянув на мій наряд. І тоді я прийшла в себе, включаючи трохи стервезну Есфір, яку не зачепиш дурними фразами.

- До хлопця їдеш? – Натякнув він, легким нахилом голови на мій одяг.
- О так, побачення в сліпу, ну знаєш – це ж так цікаво, зустрічатися кожного разу з новими людьми, і дізнаватися більше.
Він єхидно усміхнувся. Не така реакція, я очікувала дещо інше. Та що?
- Зупинися тут, біля квіткового, там не далеко до книгарні.
- Якщо хочеш – можу і назад забрати. Даміра, буде рада. – Байдуже запропонував рудий, дивлячись на механічний годинник на руці.
- Ні, не мороч голови, сьогодні я буду пізно, тому нам не по дорозі. – Викаблучно, посміхнулася я і вийшла з машини, не дивлячись у сторону молодика, закрила двері й пішла колихаючи стегнами.
Це все була брехня. Насправді я не займалася такими речами, більше того я ще ніколи не зустрілася не з ким. Не буду брати в увагу садочок. І прихильників я мала вдосталь, та мені чогось не вистачало у цих пустих залицяннях.

Купивши книгу, я повільно крокувала, поглинаючи великий пломбір у стаканчику. Леська була зайнята, а інших великої охоти, бачити не було. Друзі – що це? Веселощі чи сум, теревені чи мовчанка. Я не знаю, та іноді пусті балачки мене втомлюють, а вимушена посмішка на устах доставляє дискомфорт.
Я кіт, я одиначка, і нікого не потребую. Мені добре, бродити на самотині, не морочачи собі голову нав’язливими людьми.

Підійшовши до невеликого торгового центру, я зустріла колишню однокласницю, наші стосунки, були доволі нейтральними, аби вбити трохи часу ми піднялися в одне популярне кафе. Каріна, тріщала про університет в який поступила, і про можливості обіцяні ним в майбутньому. І поки вона оце, без закривання рота теревенила, я поглинала величезний десерт, запиваючи легким алкогольним коктейлем. Я очікувала, що мене знудить від такої кількості солодкого, та почувалася добре.

Різке бажання подивитися вбік, відірвало мене від чергової ложки смаколика. Очі скосилися саме за той столик, де сидів Рафаїл. Його довге волосся, вишукано спадало на білосніжне обличчя, приязна посмішка була подарована супутниці – довгоногій блондинці з ідеальною фігурою.
Неочікуваний укол ревнощів вперемішку з солодким, заставили повестися не дуже виховано. Та я цього і хотіла. Підвівшись я попрямувала до їх столика.

Приємно шоколадні очі дівчини поглянули на мене, вони випромінювали байдужість. Ясна річ, куди мені до цієї ляльки. Обличчя було надто гарним, не часто таких дівчат можна зустріти у наших околицях.
- Раф, вибач що відриваю, та власне я вже справилася зі своїми планами, і зустріч з подругою закінчую. Тож я не проти, щоб ти мене підвіз. – Кокетливо гомоніла я, очікуючи на подальшу реакцію цієї пари. Передчуваючи, як її чорні очиці вилупляться від неочікуваності моїх слів. А він...погляне на мене зі засоромленим поглядом, косячись у бік красуні, осипаючи її вибаченнями за таку неочікувану незручність, як я. У відповідь вона подумає, що ми зустрічаємося, і втече від такого рудого покидька, а він буде ображатися на мене до самого від'їзду за зіпсоване побачення. Я усміхнулася цій веселій капості.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше