Глава 15

Емоції й жага тиснули на свідомість й самоконтроль, я втекла у спальню, списуючи все на погане почуття. Знизу донісся тихенький шум, Рафаїл не продовжив дивитися фільм без моєї компанії. Зі звуків було зрозуміло – прибрав, після наших посиденьок, та теж піднявся до себе в спальню. І чому це так важко?

Раф пішов у душову. Я сиділа підперши двері. Не вже його послала мені доля? Для продовження роду перекочувальників. Мама ж тата якось знайшла. Це було зроблено навмисно, щоб у них в сім’ї був чистокровний кіт, чи просто випадковість? Адже коли ти тільки на половину кіт, тоді тваринна природа стає рецесивною, й відповідно ніяк не проявляється, аж до нової чистої крові.

Я перекотилася в кота і побрела на грушу. Маленьке тіло, дарувало відчуття волі. Знову мокре гілля пахло хмільною корою, пориста поверхня, місцями трухлява навіювала затишок ночі. Із-за хмар виглядали поодинокі зірки. Стан що наповнював молочне тіло, здатний, відкритися будь-якій істоті – тільки не людині. Проблеми, емоції, не постійність та відсутність концентрації – завжди відгороджують двоногих від істинного щастя світу. В двері постукали.

Раф обережно натиснув на ручку, вона повернулася. Довелося показатися йому в іншому вигляді, та у цьому є плюс – не потрібно говорити, а відповідно й брехати.

Я пригнула на підвіконня, освітлена сяйвом зір. Хлопець повільно пройшов кімнатою до вікна. Халат, показово демонстрував частину білосніжного торсу, а вологий рушник обвивав мужню шию.

- Як себе почуваєш? – Він оперся ліктями об дерев’яне підвіконня, дивлячись кудись в далину. Я махнула головою.

- Котом простіше зносити погане самопочуття, - я знову погоджуючись, кивнула. Вечірня зваблива прохолода час від часу, вітерцем зазирала до моїх гардин.

Він підняв руку, й обережно пройшовся по вогкуватій шерсті. Знайомий запах радо зустрів мене. Це був аромат волі та широкого поля, ранкової роси та пряних трав. Як уві сні я змогла відчути, цей самий запах? Ймовірно, тоді так пах кіт, тож я запам’ятала, а від страху не звернула уваги. Тепла рука покинула мою спинку. Я уважно поглянула йому у вічі.

- Знаєш, кого мені нагадуєш? – Він не дочекався моєї відповіді. – Ти схожа на дику розу, яку прикрашають дві вечірні росинки, що у будь якому сяйві виграють блиском, життям та непокірністю. – Раф поглянув на мене, лише на долю секунди, й перевів погляд назад, кудись в далечінь. Я простежила за його очима та не знайшла ніякої цілі за яку могла б вчепитися. Запала мовчанка.

Раз я кіт, а він людина – потрібно скористатися моментом, щоб розвідати його внутрішній стан. Та Рафаїл ніби здогадуючись про мій намір, відійшов від вікна зі словам :

- Хороший вечір, та мені пора – завтра рано прокидатися, якщо що – клич.

Я залишилася одна, з відчуттям жалю, що задумане не прийшло у голову трохи раніше. Якийсь час побувши, ще на вулиці і я пішла в ліжко, згорнувшись калачиком поринула у безтурботний котячий сон.

Я спала довго, коли прокинулася рудого вже не було в дома. Бажання сидіти у пустій хаті теж не хотілося – і я шугнула у безкрайній світ. Довго бігла поперед очі, аж поки добряче не захекалася. Ширяючи серед високої пшениці, яка майже дозріла – вдихала розпашілу землю й вологі трави, що під сонцем випаровували вчорашні дощі. Невеличке джерело підкріпило снагою бігти далі, туди – де не знаєш що очікує, та все ж безмежно тягне.

Коти втікають далеко від дому не через пошуки здобичі, а через волю життя й непокірний дух, який вгамувати може тільки самота природи, створена для нас.

Дивні звуки донеслися до гострого слуху, та вібриси швидше вух зреагували на подразник. Підібравшись ближче до дерева, я знайшла манюнє пташеня, що випало з гнізда. Обережно взявши тонке та вразливе тільце, я обережно піднялася на дерево та вклала бідолаху до побратимів.

Ще якийсь час помилувавшись новим життям, яке тільки почитає запланований цикл природи, втекла геть. Не вистачало ще бути поскубаною, їх мамою.

Мимо мене чкурнула польова миш. Я погналася за нею, не задля їжі, а розваги. Сіра, шустра істота відкрила мені своє сховище, яке очевидно теж містило маленьких діток. А я за ледве не вхопила її хвоста. Почухуючи вушко, я розсміялася, а тоді добряче викачалася у піску.

На вулиці вже сутеніло, як я тільки поверталася додому. Добрячий шлях, трохи знесилив тіло, що голодувало цілий день. В будинку світилося, значить він вже повернувся. Я сіла на порозі уважно вглядаючись у вікно. Потрібно добре вилизати та розчухати шерстку, щоб виглядати охайною.

Це зайняття, теж вкрало трохи часу. За те – яка це насолода. Вишкребти та викласти хутро. Пісок й пил приносили дискомфорт, я притупила відчуття роздратування, й полізла в свою кімнату.

Наступного дня, Раф постукав у двері. Я сонно нявкнула у відповідь.

- Ще досі кіт? – Крізь невелику щілинку зазирнув він, морщачи білий лоб. Я напіввідкритими очима кліпнула. – З тобою все добре? – Довелося кивнути. Залежана шерсть закуйовдилася і від чого свербіла, я добряче вичухалася.

- Я сьогодні в дома, якщо потрібно щось, кажи. – Він хотів вже йти. Та я зіскочила на килим й облизалася. Вчора так і не ївши, зараз я згоряла від голоду. Раф зрозумів мій натяк. Поставив табурет, на неї тарілку з різними наїдками, які очевидно готував сам. Поїдаючи їжу я час від часу відволікалася від смачнющої стряпні на почухання залежаної шерсті.

- Подруго, щось ти надто чухаєшся, дайно твою шерсть огляну. Можливо вже встигла блохи завести? – Рафаїл покрокував прямо на мене. Я злісно буркнула, що це він, робить з мене блошивого кота??

Та не реагуючи на моє обурення, підняв маленьке тіло на руки, й почав переглядати хутро. Міцні пальці, вправно й швидко, оглядали частини тулоба, щупаючи зі всіх сторін.

- О моя, дорога, то ти дійсно підчепила бліх. Та ще й так багацько розвела. Тебе негайно потрібно обробити. – Я звела на його очі, в надії, що він жартує, та Раф не жартував.