Глава 16

Саме в такі моменти життя, відчувається його несправедливість. Поки мужні руки Рафа, обробляли мою шерсть, я думала - за що мені, цей черговий сором. Сидячи у ванній, й дивлячись, як від мене вискакують темні овальні комахи, котрі намагаються втекти від дії інсектициду.

Пальці чухали волосяний покров і це страшенно дратувало. Неочікувано для мене, видався голосний жалісний звук. Мій нявкіт. Якась зараза боляче вкусила мене за шию, що я не втрималася.
- Терпи, це найлояльніше що я можу тобі запропонувати. – Співчутливо заспокоював Рафаїл. Теплі зелені очі, гріли темними лісами й широкими полями.

Нові болючі укуси, свербінням відгукувалися на шкірі. Здавалося чим більше на паразитів діяла отрута – тим злішими вони ставали. Я безпардонно вичухалася.
- Ей, ти мене заляпала! – Незадоволено гримнув хлопець, всередині душі мені було соромно за це, та зараз все дратувало, що я злісно буркнула. Пазурі безжально вчепилися в мокрий рушник, лапки боліли від напруги, тільки зовнішній покрив так свербів й пік, що зосередження на другорядному подразникові відволікало від основного.

Руки Рафа були всюди, як і блохи – це рахувалося що він мене лапав? Нарешті час витримки закінчився, і мене промили теплою проточною водою. М’який свіжий рушник, приємно пахнув кондиціонером. Рудий хотів мене посушити феном, та вискалившись, я видала нестримне бурчання. Моїй природі не сподобалося ця ідея, та і мені було вже добре. Я не була серед води й бліх, а це головне.

Коли Рафаїл, як справжній чоловік, відніс мене в мою кімнату і покинув на самоті, я прийнялася за вилизування. Яке блаженство, коли бачиш ідеально вилизану шерсть, що ідеальними лініями вилягає в одному напрямку. Адже я не на жарт жахнулася, коли у дзеркалі побачила своє зображення – худе, бліде створіння, яке від частини нагадувало щура-їжака, голки якого стирчать всюдибіч.

Коли моя тварина була доглянута, я вирішила що досить з мене котячого життя. Перекотившись в людину, спустилася униз та відкинулася на диван, сідаючи коло рудого.

- Ну і морока на мою голову, - з полегшенням видихнула я, натякаючи що нарешті все закінчилося.
- В тебе це вперше?
- Ясна річ. Ніколи не доводилося з подібним стикатися. Я ж охайний, а вони якоїсь біди поселилися….в мені. – Я замовкла і різко підірвалася. – Це все та мишача бздюха! – Я із запалом тицьнула пальцем у бік Рафа, намагаючись пояснити звідки здобула цей сором, й назад відкинулася на шкіряне бильце.
- Так, миші найбільші переносники бліх, - погодився він, підтверджуючи мою здогадку, і за якусь мить додав. – Тобі краще не ночувати у спальні, я завтра її оброблю від можливих комах, що залишилися, бо вночі вони можуть тебе кусати й відповідно плодитися далі. – Від мови, що мене може хтось і далі кусати, аж затіпало. Тож я беззаперечно погодилася переночувати у вітальні. Чомусь батьківська спальня була для мене забороненим місцем. Задзвонив мій телефон.

- Не вже про мене згадали, за весь час, - незадоволено буркнула я підводячись за смартфоном.
Мама радо щебетала про їх тривалий вікенд. Звісно, я була рада за них, та якось не щиро. Адже відчувала себе покинутою, особливо після паразитарного нападу.
- Тато, ти мені вже щось купив чи ще не набачив? – Хитро поцікавилася я, перемикаючись на нейтральну тему, адже з кожною миттю ставала все похмурішою.
- Так, але не питай що. – Так само хитро відповів батько, ми ж домовилися – перше, що він побачить зі згадкою про мене (звісно в межах реального), купить мені.
- Ну добре. То ви за три дні вже повернетеся? – З радістю запитала я.
- Ой доцю, ми так вирішили, що на кілька днів затримаємось ще, моя стара подруга запрошує на гостину. – Всередині серця щось так не приємно закололо. Закололо зрадою та самотністю, непотрібністю та холодом, який сочився з місця уколу.
- Он як… - Затягнула я надто різко і саркастично. – Тоді не спішіть, розважайтеся. Я тут теж не сумую, в мене є Раф, нащо ви? – І вибила. Якась гіркота, пробиралася з тіла. Сльози покотилися щоками. Не дивлячись в сторону хлопця, я різко зірвалася і побігла у ванну.

Батьки не повертаються, їм не потрібно спішити до дочки. У них вікенд. Напевне єдиною їх місією є тільки мучити мене наукою, аби видати з доми надресоване кошеня. Особливо мамою. Або видати мене заміж чим швидше за вигідну партію. Тепер зрозуміло, чому мама така приязна до Рафаїла. Хоча невідомо яка в нього заможність.

Хоча в будь-якому випадку, він тут не до чого. Не він мене кинув, хоча і діла йому до мене теж ніякого. Приязний співмешканець, який теж ніяк не дочекається блудливої матері.
Сльози струмком текли по щоках, і падали на блакитну сорочку, залишаючи на ній мокрі плями. У двері тихо постукали.
- Можна? – Тихо поцікавився молодик.
- Зайнято! – Заплаканим голосом пробуркала я, сиплість тонів видала мене з потрохами. Не тратячи час на вихованість Раф різко відкрив двері, в одну мить присів біля мене, й обійняв теплими обіймами, що пахли волею. Скільки за цей час мені довелося бачити й відчувати ці руки на собі.

- Ходімо зі мною, - хлопець трохи віддалився від мене тягнучи за одну руку, спонукаючи підвестися.
- Куди? – В легкому отупінні знітилася я.
- Яка різниця? Йдемо! – Він наполегливіше смикнув мене за руку. Я не пручалася. Ми покинули дім й кудись їхали. Навкруги квітло літо, запашна середина сезону, що розпашілим оксамитом проникає в шкіру й легені.

Картина за вікном постійно змінювалася : безкраї жовті поля пшениці, що на горизонті межували з блакитним небом всіяним безліччю пухких хмаринок ; жовті соняшники, що вистроїлися у безмежні ряди духмяніючи ніжними провіюваннями, ще несформованого насіння; Нескінченні простори трави, котра різноманітними рослинами вкривала родючий ґрунт рідної землі.

Іноді крокуючи й відчуваючи момент, проходячи через арку місцевого осмислення – розумієш наскільки можна кохати землю на якій живеш, яку бачиш щодня, і саме як вона, глибокими корінцями дрібненьких трав та могутніх дерев, проростає тобі в саме серце, в саму душу.