Глава 17

- Зізнатися відверто, поки, не можу сказати правди, не зараз. – Зелень древніх мохів, проплазувала в середину мене через довгий та відкритий погляд. Я відвела очі, залишаючи всередині серця посмак глибокого мирта. – Та це було не зі зла. – Я відчувала як він ще досі дивиться на мене.
- Не можеш, - я задумалася. Чому не може? – Не вже це пов’язано з батьками? Адже хто ще, міг би тобі заборонити. Вони знають, що ти теж перекочувальник? – Я потопала в запитаннях і нез’ясованості.
- Думаєш старі коти, не відчули б чужинця в дома? Їм не вистачило досвіду та чуття розкусити молоду кров? – Він бризнув в мене на смішливим скептицизмом. Я завмерла, адже була застигнута зненацька.

Я ще ніколи не замислювалася над цим серйозно, що батьки дійсно знають - хто він.
- Виходить нас залишили в дома на одинці не спроста? Наглядаєш за мною? – Роздратування все глибше проникало у відділи головного мозку. Була б я зараз котом – мій хвіст би літав у різні сторони, як навіжений. Рафаїл напівпогоджуючись, помахав головою. Очевидно, наглядати за мною це лише половина діла.

Я знову в дурнях. Всі все знали, тільки я одна як ідіотка вірила у те що, Раф перекочувальник і це виключно наша таємниця.

- Це пов’язано з тим котом, що тоді був підглядав за мною в туалеті? – Припустила я, натякаючи на своє ганебне минуле. Хлопець знову напів погодився, покачавши рукою у різні сторони.
- Ти казав, що це просто кіт! – Дорікнула я, штовхнувши його у бік. Він різко перехопив мою руку, й накривши своєю долонею, наполегливо відповів :
- А що, на твою думку я мав тоді сказати? Відкрити правду? Щоб ти почала панікувати, підставити себе в очах інших перекочувальників? Дорога, - виразним оксамитом звернувшись, він взяв мене за підборіддя, заставляючи, не відвертаючись дивитись йому у вічі. – Твоя правда тебе ще наздожене, і не мені її гнати, тільки заради того – щоб не намуштроване кошеня отримало бажане. – хлопець, опустив моє обличчя, шкіра ще досі горіла від його неочікуваних доторків. Та слова пекли більше, адже звучали ганебно.
- Звучить принизливо. Я вже переросла період гри й сягнула зрілості. І я не вимагала від тебе, більше ніж ти можеш мені сказати. – Я замовкла в пошуках нових слів. – Коли є нескладені палки з крапками, я намагаюся їх об’єднати, за допомогою когось або ж себе. Я завжди сама, вирішую свої проблеми, тому не заморочуйся, шукати необхідних пояснень, які, як ти виразився, недоречні зараз для тебе. –

Видавивши з себе посмішку, я обійняла колінця і підперла голову. Як люди обожнюють все ускладнювати, адже життя куди простіше ніж ми його робимо.
- Я радий, що помилився в тобі. Просто деякі твої вчинки мені важко пояснити, як не етапом гри. – Раф добродушно посміхнувся. – А від того друга, я пораджу тобі триматися подалі.
- Ти щось знаєш про нього? – З неприхованою цікавістю, я втупилася поглядом в хлопця.
- Мало, та не подобається він коту, а в мене на такі речі чуття. – Приємний тон, набув незвичної глибини, яка мала б мене підштовхнути замислитися над його словами. Та все ж у своїх переконаннях я непохитна.
- Добре, візьму до уваги, та свою місію доведу до кінця. – Байдужим тоном прозвучала моя відповідь. Тепер я вирішила подражнитися.
- Яка місія? – Купився, я потішалася, всередині душ такій дитячій забавці.
- А це вже моя таємниця, - я грайливо підморгнула й відкинулася назад себе.

Така емоційна гра, підняла настрій. Крони старих яблунь гойдалися перед очима. Лишайник непристойними поростями, окупував стовбури дерев. Якби тільки не це захворювання, то сад виглядав охайно. Його теж доглядає якийсь померлий дідусь, що колись тут жив, можливо до першої війни?
- Уяви, цей сад теж може хтось доглядати. Якась померла душа, що залишилася біля свого минулого дому, що давним-давно зруйнувався не залишивши по собі й старовинного фундаменту.

Раф ліг поруч, цього разу дещо ближче, я змогла відчути свіжий запах тіла. Здавалося між нами тільки міліметри, які віддаляють від дотику.

- Я знаю цей сад. Захотів залишитися у вас в дома, не тільки через певні обставини. Я колись тут жив. До того як переїхати в столицю. До того як виїхати за кордон. Я жив у цьому старенькому селі, ще до того як воно встигло вимерти разом зі всіма літніми жителями. Я родом звідси. Колись тут жили родини перекочувальників, та за другої світової, багато хто не вписувався в «рамки» третього рейху. Адже це було селище приїжджих з різних країв. Формувалося населення століттями, і через це, якщо ти звернула увагу – хлопець повернув голову до мене і посміхнувся, - названо воно Перекот. А ми лежимо в саду моєї подруги. Її прадід обожнював яблука, міг з’їдати по 10 штук на дню. Напевно через це мав міцні зуби. – Рафаїл засміявся. Я почула і свій сміх. Це все звучало так затишно, як історія з минулого, яка зазирнула теплом у груди. Хоча, власне, так і було.
- Я і подумати не могла… - вражено видихнувши, відкрила для себе нову сторінку загадкового персонажа. І він ніби здогадуючись про мої помисли, відповів.
- Всі ми зі своїми неочікуваними історіями. – Біла рука ковзнула до мого обличчя, та минула шкіру, мить зависла над волоссям, щось витягла з нього і повернулася на місце. Серце мигнуло збитим ритмом.

- В тебе дуже широкі зіниці, напевне це ознака, що нам пора додому. Темніє. – Рудий показав білосніжні зуби й підвівся. Я відчула себе, засоромленою. Надіюсь він не подумав, що це через нього. – Коли-небудь повернемося сюди в тілі котів і я покажу тобі, старий забутий світ.
Сонце вже закотилося за горизонт. Я висунувшись з вікна авто, впивалася розжареним повітрям, що хвилями обмивало обличчя, чергуючись з холодною й вологою атмосферою болотяних низин.

Естетика і щастя вечора, радістю закривала всі негаразди ранку. Одна потрібна людина з необхідними діями – й ти знову живеш і радієш, усвідомлюєш, ти не одна. І в цьому вся твердість духу.
Звісно, слова Рафаїла, заставляють замислитися. Таємниці його та батьків, це загадка. яку ще потрібно розгадати. Та нині, у вечір безтурботності – єдиним бажанням залишається жити в моменті.