Глава 18

Після вечірньої прогулянки я пішла спати, приємна втома, здолала спрагле сну тіло. Непомітно минула й ніч. На ранок Рафаїла в дома уже не було. Відчуття самотності почало, давити незвичною силою. І куди він постійно їздить? Які можуть бути справи чи турботи у незнайомому місті?

Нехай у давно покинутому місті. Все це страшенно мене дивує. Можливо рано чи пізно, я зможу відкрити й розібратися зі всіма таємницями. Та нині, я просто снідаю. Тепла канапка з солодкою кавою надавали сил. По сніданку, з головою поринула у навчання. Пройшло багацько часу, коли я останній раз, ось так сиділа й не відволікаючись поглинала сторінку за сторінкою важкої інформації, хоча й усвідомлювала, що батьки приїдуть не скоро, адже затрималися куди довше, ніж мали - та обов’язок змушував взяти себе в руки та працювати.

Вивчивши нову тему, я знову спустилася на низ у кухню. Організм потребував глюкози. В шафці стояв мед залитий горіхами - ідеальна їжа для тих хто добряче розумово попрацював. З банкою під рукою та ложкою у роті, я несла гарячий чай на вулицю, аби поповнити запаси вітаміну D.

Гріючись під тепленьким сонечком, я ловила через листя дерев сонячні зайчики. Якийсь момент я розслаблено сиділа і відпочивала від важкої теми гуморної секреції, та вже за мить думка втекла кудись далеко до туди - де зараз Раф?

Я розумію все, та разом з тим не хочу розуміти. Або ж не можу - які у нього таємниці. Він хороший хлопець, що відкривається для мене з різних сторін. Та що таїть ця секретна особа з надзвичайно проникними, всерозуміючими очима?

Поїдаючи мед, ложка за ложкою і запиваючи великою кількістю теплого чаю, я розбурхана роздумами не могла, повернутися до зубріння з минулим натхненням.

Минуло ще трохи часу, рудий так і не з’явився і це факт трішки тиснув на мозок. Я сиділа за підручниками та не розуміла суті. Просто тупо туплячись у 109 сторінку - я все губилася у здогадках - у кого які скелети у шафі? Тож єдиним правильним виходом у цій ситуації став варіант - відволіктися. Одягнувшись як личить симпатичній дівчині, я подалася до будиночка бабусі.

Зізнаюсь я розуміла, що Адріан ще не повернувся, не настав час його прибуття, та підсвідомо, надіялася, до останнього, що він є і здатний розрадити мене у настигшій рузгубленості. Адже наша остання зустріч, виявилася неочікувано теплою.

Розвиваючи на вітру, червоне шифонове плаття, я впевненим кроком прямувала до місця спокою душі. Під ногами рипіла щебінь. 

Знайомий двір, невиконання трава - нагадували про пустотність місцини. Помалу прокрокував до вхідних дверей, я відзначила, що вони були зачинені. Розчарування, гіркотою огорнуло серце. Я ж бо надіялася…

Покрутившись на місці, не могла не відзначити, що охайність двору і саду зберігається по всяк час. Бабуся відвідує свій дім і дбає про те, щоб все було охайно. Наскільки ній дозволяє душевна легкість. Зараз коли я людина, я не бачу її, та ледь відчутно, можу здогадатися про присутність.

Лежачи посеред двору, як червона пляма крові серед зеленого болота - тонула у тяжких роздумах про нових друзів.

Раф - по всяк час заклопотаний, завше кудись їздить і днями може пропадати, абсолютно не ділячись своїми турботами чи колишніми справами. Разом з тим він не виглядає як жевжик, який просто відпочиває. Навіть тоді, коли він сидів з красунею-блондинкою, вони двоє були накриті пеленою тяжких роздумів.

Адріан - простий хлопець який, напевне, втік від проблем у тихе пристановище покійної бабці, де ніхто його не дістане. Ймовірно, він на щось хворіє, або я просто перевчилася. Не знаю, що і думати про його сутність, адже ми так мало спілкувалися. Та є щось - що підсвідомо, тягне мене до цього худорлявого, замкнутого красеня. Ймовірно невідкрита загадка, що з кожною зустріччю тільки заплутує клубочок секретів.

Тихий шурхіт, відірвав мене від густих дум, хтось наближався. Першою думкою - рудий який повернувся сюди знову в пошуках мене, щоб я ніде не пропала поки, перебуваю тягарем відповідальності на його плечах, перед моїми батьками.І що він знову хоче? Ну не вкрадуть мене, не дінусь ніде - я просто хочу відпочити морально від услого цього - про що всі знають, та мовчать.

Вдам вигляд, що мене тут немає, хоча я і надто помітна у цьому наряді - та була не була, лежу до останнього, аж поки не копне у бік. Шум вітру збивав з пантелику - чи не примарилися мені тихі кроки, які йшли мені назустріч. Лежачи не рухомо я вслухалася, тіло дівчини не здатне відчути ультразвук і порухи, на що здатна моя молочна кішка.

Сонце грайливо пробіглося по закритих очах. Ну не вже я собі це вигадала, що до мене хтось йшов? Не вже моя самотність куди дужча, ніж я в змозі собі уявити? Від нетерплячки я зірвалася і дещо сонно примружившись, витріщилася на ворота.

Пара теплих очей, зустріла мої, приспані думками очі. Серце, відгукнулося ніжним потиском у грудях. Я швидко відкинулася назад у траву, прикинувшись сплячою. У пам‘яті виринув тільки, що побачений силует Адріана. Світла шкіра,ще більше побіднішала, а темні очі світилися незвичною радістю. Він спостерігав за мною поки я лежала, можливо думав - сплю?

Кілька тихих кроків наблизили худорляве тіло до мене, воловічий силует утворив тінь на моєму обличчі. Я очікувала, що він скаже, а молодик, очевидно, чекав на мою промову.

⁃ По правді кажучи, ти мені створюєш неприємну тінь, а я грілася на сонечку.
⁃ Привіт, Розо.
⁃ Що? - Не приховуючи здивування, вступилася я в Адрія.
⁃ Що? - Грайливо перепитав молодик. Я очікувально дивилася на хлопця. - Нині й так дуже тепло, поки доїхав - тричі спітнів. Тому важко уявити, що хтось може лежати під сонечком як кішка і насолоджуватись ним, в таку то спеку.

Він поклав свої речі на веранді, відімкнув хатку, повідкривав всі вікна. Порив вітерцю приніс застояне повітря старенької оселі. Тоді трішки погримати якимись речами, хлопець повернувся до мене, ставлячи мені на пузо маленьку тарілочку з тортиком.