Твоя/моя солодка брехня

Розділ 10

— Привіт, — радісно сказав Тимур та простягнув мені букет. — Це тобі.

— Не варто було, — тихо буркнула я і розгублено подивилася на хлопця. — Ти що тут робиш?

— Чекаю на тебе, — він знизав плечима. — Я писав тобі, але ти чомусь не прочитала.

— У мене телефон вимкнувся, як і завжди, — я закотила очі та усміхнулася. — Насправді це дуже неочікувано.

— Мені просто хотілося, щоб наше побачення відбулося трішки швидше, — хлопець підморгнув мені. — Все-таки я не з тих, що люблять довго чекати.

— Це я вже помітила. Якщо чесно, то навіть не знаю. Вже скоро стемніє.

— Я сподіваюся, що ти не боїшся мене, — Тимур уважно подивився в мої очі, а тоді просто почав сміятися. — Ну, ти чого? Лоло, не хвилюйся, все пройде дуже добре. Ми всього лише посидимо в одному кафе.

— Гаразд, — я кивнула, хоча й справді трохи боялася.

— Тимур? Що це ти тут робиш? — біля нас раптом з'явилася Кароліна.

— І тобі привіт, — хлопець підійшов ближче до мене. — Ми з Лолою зараз маємо деякі справи.

— З Лолою? — перепитала дівчина та дещо невдоволено подивилася на нас. — Не знала, що ви аж так добре спілкуєтеся. Дивлюся, квіти подарував. Це так на тебе не схоже, Тім. Невже знайшов собі нову іграшку?

— Коро, перестань, — погрозливо сказав Тимур. — Нехай тебе це не хвилює, зрозуміло?

— Звісно, вибач, — вона нещиро усміхнулася. — Гарно вам повеселитися. Ох, а ще мені цікаво, коли ти взагалі збирався нам сказати про це?

— Про що? — хлопець роздратовано склав руки на грудях.

— Про те, що у тебе з'явилася дівчина. Думаю, що Мартин буде таким же здивованим, як і я.

— Достатньо! Я не хочу більше цього слухати, — голосно мовила я. — Мені байдуже, що ти собі думаєш, Кароліно, але ми з Тимуром просто знайомі.

— Щось я не помічала, щоб він "просто знайомим" дівчатам дарував квіти, — вона примружила очі. — Значить, ти чимось особлива.

— Я не його дівчина і не збираюся нею бути, ясно? Сподіваюся, що ти це зрозумієш.

— Коро, йди до себе і не заважай нам, будь ласка, — сердито сказав Тимур.

— Не знала, що заважаю тобі, — Кароліна сумно усміхнулася. — Більше не буду вас турбувати.

Вона кинула на мене не надто хороший погляд, а тоді розвернулася та попрямувала до входу в гуртожиток. Така її поведінка здалася мені дуже дивною. Звісно, я розумію, що чомусь не подобаюся їй, але здається, що дівчина просто ревнує. Можливо, вона боїться, що втратить ще одну свою сім'ю — своїх друзів. Тільки в мене нема ніякого бажання ставати подругою чи взагалі дівчиною Тимура. У мене зовсім інша мета, але вони ще нескоро про неї дізнаються.

— Думаю, що мені варто піти до себе, — заговорила я. — Дякую за квіти.

— Лоло, не зважай, — сказав Тимур та раптом взяв мене за руку. — Ходімо.

Він потягнув мене до свого автомобіля, а я чомусь навіть не пручалася. Знала, що нічого поганого не станеться, бо все-таки відчувала себе в безпеці. Його турбота здалася мені якоюсь приємною.
Ми їхали мовчки, а в машині грала легка музика. Мені подобалося ось так просто сидіти та дивитися у вікно. Всі погані думки кудись зникли, а я дуже сильно хотіла, щоб все нарешті стало спокійно.

— Приїхали, — сказав Тимур, коли авто зупинилося біля якогось кафе. — Це моє улюблене місце.

Я вийшла з автомобіля, а тоді ми попрямували до входу. Це був малопомітний заклад з невеличкою вивіскою над дверима. Коли ми зайшли всередину, то мені чомусь одразу ж згадалося те кафе, що я бачила біля школи. Тут був дуже схожий інтер'єр. Можливо, це мережа таких закладів і їх є декілька в цьому місті.

— Миленько, — мовила я, оглядаючи зал.

— Сьогодні нам пощастило, бо тут ще є вільні столики, — Тимур усміхнувся та кивнув мені в сторону диванчика біля вікна.

Я трохи невпевнено підійшла туди. Хлопець же сів навпроти мене та чомусь був надто радісним. До нас підійшла офіціантка, а ми швидко зробили замовлення. Точніше Тимур зробив і за мене.

— Ну що, розказуй щось про себе, — сказав він та уважно глянув мені в очі.

— В мене не надто цікаве життя, — я знизала плечима.

— А як же сім'я, захоплення, друзі?

— Я виросла в невеличкому містечку неподалік. Насправді мені подобалося там більше, ніж зараз. Можливо, це лише тому, що я звикла до спокійного середовища, а тут все так шумно. Та і за батьками вже скучила, тому скоро планую навідатися до них і до свого Доккі. Він точно вже засумував за мною.

— Це твоя собака? — спитав Тимур, а я кивнула.

— Так, обожнюю тварин. Якщо чесно, то я завжди хотіла бути ветеринаром, — відповіла я та легенько усміхнулася.

— Але чомусь опинилася в економічному коледжі. Хм, цікаво, — хлопець подивився на мене, ніби очікував, що я розповім йому все.

— Не хотіла засмучувати батьків, — збрехала я. — Вони завжди бажали, щоб я займалася якоюсь серйозною справою. Цей коледж мама давно вже помітила, тому й запропонувала мені вступити сюди. Спочатку я не хотіла, але потім подумала, що так буде краще. Тепер твоя черга розповідати щось про себе.

— В мене все дуже просто, — Тимур відвів свій погляд. — Один син в сім'ї, який повинен робити все так, як хочуть батьки, щоб підтримувати їхній статус. Моментами було важко жити в такому світі, бо мені теж хотілося безтурботного дитинства. Я навіть інколи втікав з дому, тому що дивився на цих звичайних дітей, яким все дозволяли й теж хотів бути таким. Звісно, мене одразу ж знаходили та проводили довгу нудну виховну годину. Згодом я змирився зі своїм життям та статусом. Якщо чесно, то тоді стало якось легше. Збрешу, коли скажу, що не зловживав своїми можливостями. Та всі роблять помилки в житті, правда ж?

— Правда, — я спробувала усміхнутися. — А як щодо особистого? Дівчата ж точно на тебе западали.

— Ну, було досить багато уваги до мене з жіночої сторони, але якось ще не зустрічалася та, котра б зачепила з першого погляду. Хоча, може, вже і знайшлася, — він подивився мені в очі, а я одразу ж опустила свою голову.

Здається, йому вдалося мене засоромити. Від цього стало дуже незручно, а ще мої щоки сильно почервоніли. Його це лише розвеселило, а я ж не могла ніяк зібратися.

— Невже я став свідком романтичного побачення? — почула біля нас неприємний голос Мартина та одразу напружилася.

— Ми просто спілкуємось, — не надто привітно відповів йому Тимур.

— Якщо це всього лише дружні посиденьки, то ви ж не будете проти, якщо я приєднаюся? — сказав хлопець та різко сів на диванчик біля свого друга. — То про що ви говорили?

— Точно на про тебе, — тихо буркнула я.

— Ти щось сказала, сонце? — Мартин уважно подивився на мене, нещиро усміхаючись.

— Тобі не здається, що ти трішки заважаєш нам? — я примружила очі.

— Ем, дай подумаю, — хлопець удав, що задумався. — Ні, не здається.

— Ти жахливий, — сказала я та просто втомлено видихнула.

— Тін, то що ти тут робиш? — спитав Тимур.

— Просто вирішив зайти сюди. Мені дуже сильно захотілося бургера саме з цього кафе, — відповів той. — До того ж ти добре знаєш, що я частенько тут буваю.

В цей момент якраз принесли те, що ми собі замовили, а Мартин попросив для себе бургер. Я ж почала їсти картоплю-фрі, але мене страшенно дратувало, що за мною спостерігали. Ненавиджу, коли дивляться, як я їм. Взагалі з'явилося величезне бажання втекти звідси кудись якнайдалі.

— Я точно вам не заважаю? — заговорив Мартин. — Починаю відчувати себе якимось поганим хлопцем, що зруйнував романтичну вечерю своєму найкращому другові. Але ж ви казали, що це не побачення, тому…

— Ні, це у нас побачення, — перебила його я. — І так, у наші плани не входила твоя прекрасна компанія.

— Як сумно, — хлопець трохи скривився. — Ну ви ж пробачите мені, правда ж?

— Звісно, — я кивнула та широко усміхнулася, — але тільки якщо ти якнайшвидше зникнеш звідси.

— Я лише з'їм те, що замовив, а тоді одразу ж піду, — сказав Мартин.

— Вибачте, мені треба відійти на декілька хвилин, — заговорив Тимур, а я тільки тепер помітила, що він весь цей час читав щось у своєму телефоні. — Скоро повернуся.

Хлопець піднявся, а в мені наростало відчуття страху та тривоги. Якась паніка з'явилася, коли я зрозуміла, що доведеться сидіти тут з Мартином. Сподіваюся, що Тимур скоро повернеться. Я продовжила їсти, уникаючи погляд хлопця, але це було не так вже й легко.

— Молодець, — сказав він. — Вирішила рішуче діяти.

— Не розумію, що ти маєш на увазі, — буркнула я та нахмурилась.

— Ніби я не знаю, які в тебе плани, — хлопець розслаблено сперся на спинку диванчика, а тоді склав руки на грудях.

— І які ж? — я уважно подивилася на нього.

— Хочеш закохати в себе Тимура та використати його. Тільки я не дозволю тобі це зробити.

— Ти хоч чуєш, які дурниці говориш? — я засміялася. — Він перший почав проявляти до мене симпатію, а я просто погодилася сходити з ним на побачення. Так, можливо, у нас буде щось більше з часом, але я не збираюся його якимось чином використовувати. Повір, мені не потрібні ні його гроші, ні його статус.

— Я ще раніше казав, що ти не вмієш брехати, — хлопець суворо глянув на мене, а тоді нахилився ближче. — Ти щось задумала, я це відчуваю. Можливо, тобі й не потрібні гроші, але ти не така проста, якою намагаєшся здаватися.

— Знаєш, мені вже набридли ці розмови. Ти можеш думати собі, що хочеш. Я — звичайна першокурсниця, яка в перший же день мала необережність познайомитися з вами. Насправді цього побачення сьогодні точно не було б, якби ти не залишив мене тоді в невідомому місці. Довелося звертатися до Тимура за допомогою. Він, до речі, дуже добрий хлопець, на відміну від декого.

— Ти нас не знаєш, Лоліто, — серйозним тоном мовив Мартин. — Серед нас нема хороших чи поганих, добрих чи злих, жорстоких чи справедливих. Ми всі однакові. Знаєш, чому?

— І чому ж? — я зацікавлено подивилася на нього.

— Бо ми не вміємо по-іншому жити, — хлопець раптом піднявся з диванчика. — З вами тут дуже нудно, але хочу тебе попередити: краще тримайся якнайдалі від нас усіх. Сподіваюся, що цього разу ти мене зрозуміла. Не люблю повторювати.

Він просто розвернувся та пішов геть, а я ж дивилася йому вслід, міцно стиснувши кулаки. Як же цей хлопець мене дратує. Що він взагалі собі думає? Взяв на себе місію оберігати всіх друзів, чи що? Впевнена, скоро Мартин сам потрапить в мою пастку. Я відчуваю, що розгадка вже дуже близько. Саме в цей момент до мене задзвонив телефон. Тимур ще досі не повернувся, тому все ж вирішила прийняти дзвінок. Я відчула якийсь страх, бо номер був невідомим.

— Алло? — трохи невпевнено сказала я.

— Нарешті ми познайомимося, Лоліто, — заговорив незнайомий мені чоловічий голос, від якого одразу стало моторошно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше