І у чорта буває дежавю...

5.

Настав ранок понеділка. І яка б чортівня зараз не коїлася у моєму житті, я збиралася на роботу.

Вийшовши з парадного, зустріла дядь Ваню - доброго вусатого сусіда, що періодично допомагає мені з сантехнікою, електрикою та іншими чоловічими справами, у яких  абсолютно не розбирається самотня дамочка.

- О, Анюто, привіт! Ти сьогодні рано. - як завжди, доброзичливо посміхався він. - Сідай, підвезу до зупинки, я  ось якраз машину прогріваю. 

І ледве він закінчив фразу, як з машини раптом почулися неприродні для неї звуки "Бх-бх-бх" і автівка заглохла. Він спробував завести та все було марно. 

В цей самий час на вулицю вийшла і його дружина Марія Іванівна. Вона була моєю першою вчителькою, ми з однокласниками її просто обожнювали.

Взагалі їхню родину я любила, вони для мене були зразком щасливого сімейного життя. З їхньої квартири жодного разу не чулося сварки, скрізь бували лиш разом і прогулюючись мило трималися за руки. Це так красиво бачити стареньких людей з повністю сивим волоссям, що повільно й обережно йдуть  тримаючись один одного...

Марія Іванівна саме виносила сміття і тільки но порівнялася з нами як обидва пакети неочікувано розірвалися. Все сміття рясно висипалося на асфальт та ноги жінки.

Я пропонувала допомогу та подружжя запевнило, що разом вони справляться і щоб я спокійно бігла на роботу аби не запізнитися.

"От, халепа! Це ж треба таке, у бідолашних одразу дві невдачі" - подумала я і почула тихенький задоволений смішок. На ходу я озирнулася та довкола більше нікого не було. Напевно мені це здалося, тож зануривши замерзлі руки у кишені зимової куртки-дутика, побігла далі.

- Ой! - зойкнула я коли ліва рука зненацька зіштовхнулася з чимось тепленьким, хоча я й не маю звички класти щось до кишень.

 На мій подив із кишені вилізла голівка і закліпала чорними оченятами. То був чорт зменшений до розміру мобільного телефону.

- Ти що там робиш? 

- Ну, як би зима… Гріюсь. - відповів чорт. - Ти що забула, що тепер я до тебе прив'язаний? Де ти там і я… - голосно зітхнув він. 

Мене це, звісно, абсолютно не влаштовувало, та що поробиш...

Зимовий холодний ранок змушував не зволікати, я швидко дійшла до автобусної зупинки і стала поруч двох дівчат-студенток, що у очікуванні транспорту жваво перемивали кістки викладачу. Раптом з даху зупинки сповзла чимала кучугура важкого мокрого снігу і впала прямісінько на них.

Вночі якраз випав сніг, чому я дуже раділа, але під ранок все почало танути. І ось знову калюжі, знову сирість, знову мрячка. Знову сіро й непривітно.

Мені пощастило, я хоч і знаходилася поруч, проте була захищена навісом. Бідолашні ж дівчата стояли ошелешені та мокрі. 

Опустивши голову до низу, я побачила задоволеного чорта, що ледве-ледве стримував сміх. 

Ага! Так ось у чому річ! Ось звідки  всі ці негаразди… Ось через кого постраждали дядь Ваня з Марією Іванівною та ці студентки… Та на зупинці я була не одна і насварити жартівника уголос не могла. Все що мені залишалося це застібнути кишеню і знешкодити таким чином бешкетника.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше