13.

Важко повірити та я вже п'ять хвилин як сиджу в автомобілі та рухаюся у напрямку Карпат.

Таке легко могло трапитися з моєю авантюрною подругою Оксаною, але ніяк не зі мною! Я, до речі, про всяк випадок, скинула їй на вайбер фото автомобіля та номерних знаків шефа…

Думка про те, у якому шоці вона буде коли прочитає моє повідомлення мене навіть звеселяла. 

Роздуми розвіяв штурхіт по спинці сидіння. Спершу це був ледь відчутний обережний поштовх, але чим далі тим удари ставали вимогливішими. Не важко здогадатися, що то був Чорі. Схоже, чортяка вирішив натякнути, що все ще перебуває в очікуванні латте. 

Потрібно було якось непомітно для шефа передати його на заднє сидіння. То ж я дістала стаканчик із підстаканика і, пригубивши, зробила вигляд, що п'ю.

Потім повернулася назад, імітуючи необхідність дістати телефон із рюкзака, а повернулася вже без напою. 

Прокрутивши такий маневр я залишилася задоволена собою. І хоч зазвичай акторка з мене нікудишня та все ж цю роль було відіграно на "ура". Геніально!

- Мені варто вас побоюватися? - неочікувано спитав шеф голосом, у якому явно відчувалися нотки веселощів. 

Я лиш з подивом поглянула, не розуміючи, що відбувається.

- Спершу ви вийшли з під'їзду з подушкою та зручненько вмостили її на задньому сидінні. А маю зазначити, я вперше бачу людину, яка подорожує зі своїм постільним. А тепер ще й поклали на неї, немов на трон, повний стаканчик. Схоже ви дамочка з причудами… 

Хм, те що я вважала майстерним виконанням плану, було розбито в пух і прах. Мене розкусили. Я мило посміхнулася, але як діяти далі не розуміла.

- Якщо ви переживаєте, що стаканчик впаде і розіллється, то впевнена - все буде добре.

- Та ні, це дрібнички. Я вже у передчутті, що ж ви учудите далі. - веселився чоловік, - От цікаво, це щоб стаканчик по-царськи, так би мовити, з комфортом їхав чи щоб подушці було не самотньо?..

Від відповіді мене врятував телефонний дзвінок. Це була Оксана. 

- Оце ти, жіночко, видала! - почулося на іншому кінці дроту. - Зізнавайся, він накачав тебе алкоголем? 

Я зиркнула на попутника, намагаючись зрозуміти чи почув він питання. Було якось ніяково розмовляти при шефові про шефа, тим паче, що гучність мого телефону дозволяє чути кожне слово Оксани. То ж, обмовившись лиш кількома загальними фразами, я швиденько закінчила розмову та пообіцяла по приїзді одразу  набрати подругу.

- Якщо бажаєте, я ще й паспорт можу показати. - на секунду відволікся від дороги Андрій Дмитрович та глянув на мене.

- Що? - я знову підвела на шефа нерозуміючі очі.

- Ну, це ж, напевно, їй ви відправляли фото моєї машини та номерів… 

О, Боже, він це бачив! А я ж робила це крадькома… Ну як так? Розумію, у такій пересторозі немає нічого поганого, але все ж чомусь так соромно...

Андрій Дмитрович був у вельми гарному настрої і, схоже, вся ця ситуація його неабияк веселила. Я ж продовжувала почуватися ніяково.

Він ще трішки порозважався, жартуючи на тему страхів, а потім тактовно перевів розмову у нейтральне русло. Згодом ми вже так розбазікалися, що усі мої зніяковіння, сумніви та страхи стосовно нього поступово розвіювалися. Я почала відчувати себе більш впевненіше та вільніше.

За цікавою розмовою минали години нашої неочікуваної спільної подорожі. За склом було геть темно і холодно, а у авто тепло й затишно. Я мала на меті не спати увесь шлях і підтримувати таким чином шефа, але одноманітні пейзажі траси втомлювали зір і поступово заколисували. Було вже вкрай важко стримувати втомлені повіки, вони все норовили заплющитися та поринути у сон. 

Мій стан не залишився непомічений шефом. Він одразу ж запропонував мені відпочити, а після моїх відмовок просто спокійно посміхнувся та зробив музику трішки гучніше. Так як зазвичай роблять усі водії коли в машині нависає тиша і ніхто з пасажирів не говорить. Таким чином він дав зрозуміти, що розмови закінчено. А далі ми просто мовчки слухали пісні допоки мій організм не здався й відключився. І трапилось це надзвичайно швидко, здається вже на третій пісні.