І у чорта буває дежавю...

14.

Прокинулася я від відчуття, що автомобіль зупинився. Огледівшись довкола, зрозуміла - ми на заправці.

- Спляча красуня, можливо, щось бажає? - почувся голос Андрія Дмитровича, що вже встиг вийти з авто і саме збирався зачиняти дверцята. - Я просто буду брати собі каву...

Потираючи заспане лице, я подякувала та відмовилася, оскільки все ще не могла прийти до тями після сну і зрозуміти чи дійсно мені чогось хочеться.

Одночасно зі звуком захлопування водійських дверцят відчувся і вже знайомий поштовх по спинці  сидіння.

- Ну чого ти така дурна?.. - невдоволено зітхнув Чорі, - якщо чоловік намагається тебе пригостити - погоджуйся! У твоєму віці вже варто було б навчитися вертіти чоловіками! І була би як Аліна у хутрі, і у відпустку за кордон би  їздила,  і їли б ми у ресторанах, а не те  що ти куховариш...

Я перехилилася назад через сидіння з наміром палко дискутувати та відстояти свою моральну позицію й кулінарні здібності. Але нахаба схрестив руки та стійко продовжував вичитувати:

- Егоїстка! Думає лиш про себе! А я?! А мене ти спитала? А раптом я щось хочу?!

Ааааааа… Так ось у чому річ… Ось що зачепило капризуна. Їй Богу ці чорти як малі діти!

- Ти ж містична істота - начаклуй собі!

- Справа не у тім, в увазі…

- Ого! Увага? Не очікувала від тебе прояву таких почуттів...

І взявши гаманець, я вийшла геть, маючи намір побалувати свого мужчинчика чимось смачненьким.

- І до твого відома ця "спляча красуня" спала з відкритим ротом та хропіла так, що навіть музика не рятувала… - кинув мені услід ображений компаньйон. 

От гімнюк! Я заради нього у ночі вийшла на собачий холод, а він ще й морально кусається! А я от візьму і не буду звертати на це уваги.  Сто відсотків все вигадав аби лиш помститися. 

Я замоталася у шарф по самий ніс та впевнено рушила уперед.

Приміщення маленької заправки одразу неприємно здивувало кількістю людей. Молоденька дівчина у стійки схоже і сама неочікувала такої навали клієнтів. Її нічна зміна тільки розпочалася, а вона вже виглядала втомленою. Бідолаха щосили намагалася впоратися та якомога швидше всіх обслужити. В її розгублених очах читався острах зробити помилку. Чітко відчувалося, що вона новенька.

Мені було її шкода. Тим паче, що заходячи, я бачила як на вулиці стоїть її напарниця. Кремезна теличка років тридцяти та доволі грубої зовнішності. В одній руці, з довжелезним манікюр, вона тримала каву, а у іншій - диміла цигарка. Жінка сміялася та відкрито загравала до  худорлявого далекобійника, що і сам був не проти її компанії. Таке відношення до роботи та особливо до напарниці мене обурювало.

- Анно, ви все ж передумали? - рука Андрія Дмитровича потягнула мене до себе. 

Шеф саме стояв у черзі до кавомашини.

Зал загудів і схоже розпочиналася лайка. Воно й не дивно. У  такій кількості втомлених від нічної дороги водіїв у когось врешті здали нерви. Товстун попереду кричав, що його забруднили кавою, а у іншому кутку сварилися бо хтось намагається влізти без черги і оплатити бензин.

- Не варто Вам стояти зі міною у черзі. Може краще почекайте у машині, у тиші та спокої? Бачите, що тут робиться, яка тиснява... Кажіть, що бажаєте, я принесу. - зкомандував шеф.

І чомусь я машинально підкорилася. Попросивши латте та круасан з шоколадом для Чорі, повернулася до виходу. Я йшла й розмірковувала як сприймати поведінку шефа. Що це? Прояв авторитарного мужицького бажаня домінувати над жінкою чи звичайна турбота? І чому я підкорилася якщо могла залишитися?  

Я швидко дійшла до авто і судомно намагалася закоцюрбленими пальцями відчинити дверцята. Того короткого шляху вистачило аби відчути на скільки змінюється температура. Можливо, це через близькість гір… Не знаю. Ніколи не була у горах і не розумію на скільки там холодно… Та схоже, цієї ночі зима вирішила по-справжньому про себе нагадати. Мороз був нестерпний, вітер різав шкіру, а дорога вже встигла затягнутися легкою ожеледицею.

То ж я хутчіш застрибнула до теплого салону. Чорі сидів поміж передніх сидінь, обома руками тримаючись за водійську та пасажирські спинки. Його шия була витягнута вперед, він зосереджено щось розглядав попереду автівки.

- Що робиш?

- Вирішую… - не зводячи очей, тихенько прошепотів він, ніби боячись злякати жертву. 

Прослідкувавши за його поглядом, я помітила чоловіка, що саме вийшов з заправки та прямував до свого авто. Чолов'яга пересувався повільно, але разом з тим у кожному його русі явно читалися нетерплячка та бажання якомога швидше подолати відстань. Рухи його були обережні та вкрай напружені. Воно й не дивно - перед собою він ніс дещо що добряче парувало й збиралося ось-ось виплеснутися, гарненько ошпаривши бідолагу. Просто дивовижно як чолов'язі вдалося вмістити по чотири напої у кожну руку.  Його долоні були розвернуті догори, а поміж пальців затиснені кавові стаканчики. Напевно доволі винахідливо, але разом з тим і не далекоглядно. Я б на його місці краще зробила кілька підходів ніж так ризикувала.

- І що ж саме ти вирішуєш? - теж прошепотіла я, піддавшись загальній атмосфері.

- Відпустити його чи щось утнути…

- О, Чорі, ти молодець! Нарешті розмірковуєш щодо вірності своїх вчинків. Це гарний знак! - зраділа я. -  Отже всі мої промови та повчання не були марні!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше