15.

На моє щастя, заброньований номер виявився двукімнатним. Інакше знайти ще один вільний номер для мене у переддень Нового року було б ну дуже складно. Тому, при заселенні, ніякого дискомфорту не відчувалося. І те, що ми не пара, для якої готувалося двуспальне ліжко, не стало проблемою. Мені, ясна річ, дісталася спальня, а Андрій Дмитрович облаштувався у гостьовій на дивані.

Номер був світлий та доволі затишний. Із вікна простягався чудовий вид на  будинки, дбайливо огорнуті сонним лісом.

Не скажу, що мої успіхи у лижній та сноубордній майстерності були вражаючими. Ясна річ, я була далека до всезагального захоплення моєю грацією та уміннями. Я падала, і падала багато. Про ковзани взагалі краще промовчу і не буду згадувати як шеф умовляв мене відірватися від бортику та довіритись йому. А підйомники… Ох, у ж ці підйомники. Мій найбільший страх.

Але навіть все це відбувалося з якоюсь легкістю і веселістю, без сорому та комплексів. Підтримка Андрія Дмитровича, як вже досвідченого туриста, була по-справжньому дружньою. Ми розважалися як малі діти, залишивши позаду субординацію. Просто дивовижно наскільки малознайома людина може виявитися знайомою.

Але день скінчився, настав вечір. Вечір тридцять першого грудня. Я стояла перед дзеркалом і не могла налюбуватися.

Чорі, як завжди, критично оцінив моє власне святкове вбрання і роздобув чорну сукню. Навіть не хочу уявляти звідки, але розумію, що це крадіжка.

- Господи, вона хочь не з нашого готелю? Бо мені за неї спершу коси повисмикують, а потім потягнуть до поліції.

Чорі лиш фиркнув, демонструючи зневагу до моїх сумнівів у хитромудрості його лиходійства. 

Я ж крутилася туди-сюди перед дзеркалом немов заведена, то втягуючи живіт, то виставляючи сідниці. А мої руки весь час погладжували паєтки, якими повністю була розшита сукня. Вони сяяли та переливалися своїм чорним кольором додаючи святковості.

Сам покрій був звичайним, без усіляких витрибеньок чи то декольте. Груди були надійно сховані за тканиною по саму шию, акцент робився на ноги. А ніжки у мене завжди були красивими, то ж вбрання вигідно демонструвало та підкреслювало мою перевагу.

У цій "зміїній шкірі" я відчувала себе приголомшливою кокеткою і була готова розбивати чоловічі серця.

Коли я скінчила свої жіночі приготування, ми спустилися на перший поверх. Мотель був повністю готовий до святкування, грала музика, розливалося шампанське, гомоніли постояльці, скупчившись у невеликі  компанії.

Вечір був насичений та веселий. 

Як же добре, що я не залишилася вдома, а поринула у цю авантюру. Так, я люблю спокій та тишу, і почувалася б доволі затишно, святкуючи сама у квартирі, чи краще сказати не святкуючи. Але, йомайо, що, обертаючись назад, я згадаю у старості?! До мене прийшло розуміння того, що варто змінити ритм свого життя.

Врешті-решт шампанське гарненько вдарило у голову і я вийшла на подвір'я трішки освіжитися. Залишивши стіни готелю позаду, я зупинилася у метрах двадцяти і завмерла від краси. 

Стояла спокійна зимова ніч. Гірська ніч. Від пейзажу перехоплювало подих. Поєднання природи з вогниками святкових вулиць, що звивалися унизині було казковим. І все це під мерехтіння зірок…

Повітря було морозне, але особливого холоду я не відчувала, хоч і вийшла без верхнього одягу, лиш у сукні. Напевно, завдячую цьому алкоголю та танцям, що добряче розгарячили моє тіло. І все ж, на автоматі, я обійняла себе руками, а потім глибоко та з насолодою вдихнула свіже повітря.

Я відчувала себе щасливою та живою, абсолютно всім задоволеною. І вдячною Чорі за те, що все сталося так як сталося!

- Слухай, давай повернемося назад. Ти ж знаєш, я не люблю холод, а карманів у тебе немає. - зненацька промовив величезний чорний кіт, що виявляється чимчикував за мною.  Виглядав він доволі кумедно, бо враз у раз провалювався у сніг.

- Ах, Чорі, - вигукнула я і взяла кошака на руки, - поглянь довкола, я ніби у казці.

- Анно! - почулося позаду і я  повернулася. 

На терасі стояв Андрій Дмитрович і махав мені рукою, запрошуючи до себе.

- У нього є дівчина, вони помиряться. І він мій шеф… - задумливо промовила я сама собі і водночас Чорі, - але я його поцілую… Зараз розпочнеться салют і я обов'язково його поцілую!

Я занурила лице у хутро кота і прошепотіла:

- Дякую, Чорі. Я щаслива…

Але чортяка нічого не відповів, лиш напружено зусередився.

- Відчуваєш? - видихнув він.

- Що?

- Я вільний… Я можу йти. Ми вільні!

- О, Чорі… Як же так? - розгубилася я, не вірячі, що чари зникли. За ці дні я вже настільки звикла до свого нав'язливого компаньона, що розлука з ним мене засмутила. І я лиш сильніше затисла обійми. - Я сумуватиму.

- Ой, облиш. Ти ж не чекаєш, що я розчулюсь і кинусь в обійми. - фиркнув він.

А потім шмигнув носом і протер око.

- Ох, ця сентиментальність. Ти на мене все ж погано впливаєш. - додав він, знову шмигнувши носом і зник, розчинившись у повітрі.

Я ще декілька секунд продовжувала стояти на місці. Все відбувалося занадто швидко. І я виявилася неготовою до такого перебігу подій.