У неба на краю

9

Двері рипнули, наче відчинялися самі собою.  Хто там, за ними? Хтось такий, кого вона могла знати...

На порозі зупинилася невисока худорлява постать у знайомому сірому костюмі, з гладенько зачесаним сивим волоссям. Ніка дивилася на жінку трохи схвильовано, а на її обличчі сама собою розквітла посмішка.

 - Валентино Іванівно, це ви?  Я так давно вас не бачила, так скучила за вами! Заходьте, будь ласка, давайте, я пригощу вас чаєм...

Її перша вчителька звичним жестом, від якого у Ніки защеміло серце, поправила зачіску та знічено  усміхнулася у відповідь:

 - Веронічко, люба, я теж дуже рада тебе бачити! Не біжи нікуди, мені нічого не треба. Дай я тебе роздивлюся... ти так виросла, така гарна стала!

Валентина Іванівна померла давно, років десять тому. Тоді Ніка тільки закінчила школу. Пригадує, як усім класом прийшли на похорон, і усі плакали, навіть хлопці. Бо не могли повірити, що вже ніколи не побачать свою улюблену "класну маму", як вони її жартома називали. Ще коли вона була жива, хоч і часто хворіла, завжди відвідували її, завалювалися галасливою компанією у її тіснувату квартирку, приносили щось смачне, старалися розважити, порадувати... А потім вона пішла від них, і. ніби зникла якась важлива ланка, що об'єднувала всіх колишніх однокласників, після чого  ланцюжок їхньої дружби розірвався - кожен лишився сам по собі, і зустрічалися рідко, багато хто взагалі виїхав з рідного міста, а то й із країни...

Тепер же дівчині не вірилося, що вона знову бачить Валентину Іванівну.  Вчителька сіла в крісло, яке стояло напроти Олегового, а Ніка підсунула собі стільця та примостилася так, щоб бачити відразу їх обох.

 - Як ти тут, Веронічко, поживаєш, чим займаєшся? - поцікавилася Валентина Іванівна.  - Ти який вуз закінчувала?

 - Я вивчилася на бібліотекаря, - Ніка задумано помішувала ложечкою у чашці вже охололий чай. - Але. знаєте, у нашій бібліотеці такі зарплати... Тому зараз працюю в магазині подарунків.

 - Подарунки - це дуже добре. До тебе приходять люди з хорошими намірами - зробити комусь приємне, порадувати...

 - Так, це правда. Я люблю свою роботу.

 - Це ж нічого,  що я надокучаю розпитуваннями? - літня жінка подивилася чомусь не на Ніку, а на Олега - наче він тут був головним.

 - Ні, ні, що ви, я дуже рада поговорити з вами! - сказала Ніка. - Ну, правда, моя біографія дуже бідна на події - закінчила інститут, працюю, живу сама,  нічого особливо видатного у житті не досягла...

 - А ти ж, здається, зустрічалася з Ігорем... що у вас, нічого не склалося?

 - Ой, то було давно і неправда, - засміялася Ніка. - Ще в одинадцятому класі, та й "зустрічалися" ми постільки - поскільки... Потім роз'їхалися на навчання в різні міста, так наші стосунки і залишилися в минулому.

 - Ну нічого, у тебе ще все попереду, - махнула рукою Валентина Іванівна.  - А де твої однокласники зараз? З ким бачилася останнім часом?

Ніка заходилася розповідати про те, як склалася доля кожного з її однокашників. Учителька з цікавістю слухала, час від часу пригадуючи різні кумедні випадки, пов'язані з тим чи іншим учнем.  Вони обоє весело сміялися, от тільки Олег чомусь сидів похмурий, що, в принципі, було на нього геть не схоже.

 - Щось трапилося? - тихо спитала Ніка, вибравши момент, коли у розмові виникла пауза.

 - Ні, все нормально,  - відповів він.

Валентина Іванівна повернулася в його бік:

 - Вам, мабуть, нудно слухати наші балачки? - спитала вона.

 - Просто я знаю, для чого ви прийшли, - він узяв зі столу якийсь журнал і заходився його гортати, неначе відмежовуючись від їхньої розмови, але невимушена атмосфера вже була порушена - всі троє на якийсь час замовкли.  Першою подала голос Нікина гостя:

 - Так, мені й справді незручно через те, з якої причини я до тебе завітала. Але, Веронічко,  тільки на тебе моя надія, бо більше нічим я не можу зарадити тій тяжкій ситуації, яка склалася  в мого Віталика. Ти ж знаєш мого сина, правда? Він навчався у нашій школі, тільки на два класи за тебе старший...

Ніка кивнула. Вона добре пам'ятала Віталія зі шкільних років, хоча останнім часом давно його не зустрічала. Не знала, де він живе нині,  чим займається.

Він був у Валентини Іванівни досить пізньою дитиною. Жінка народила сина вже близько до сорокаліття, а до того не була заміжньою, та й  потім ніхто не дізнався, хто батько дитини. У шкільні роки Ніка особливо над тим не замислювалася, а зараз подумала, що, звичайно ж, їхня вчителька, так і не знайшовши собі пари, вирішила народити дитину, як то кажуть, "для себе". Єдиного сина вона дуже любила і всіляко йому догоджала. У нього завжди був і гарний дорогий одяг, і всі атрибути, що на той час вважалися ознакою "крутизни" серед старшокласників - як-то, стильний відеоплеєр, ігрові приставки, ще якісь "прибамбаси"... Певно, жінка прагнула компенсувати йому відсутність батька, котрого хлопець ніколи не знав.

 - А що з ним? Яка допомога йому потрібна? - спитала дівчина.

 - Мені б дуже хотілося, щоб  ти з ним поговорила... Розумієш, він хворий, але відмовляється лікуватися. Геть себе занапастив. Мені боляче дивитися на нього, та сама нічого не можу зробити. Не виходить навіть уві сні прийти до нього - він не бажає мене бачити...

Раптом Валентина Іванівна заплакала. Великі сльози потекли по її щоках, вона закрила обличчя руками і відвернулася.

 - Звичайно, я з ним поговорю. Не засмучуйтеся так, не треба... - Ніка і сама ладна була розридатися, наче маленька. - Все буде добре, от побачите!

 - Веронічко, я дуже, дуже тобі вдячна! - жінка знову обережно озирнулася на Олега, що досі був заглиблений у читання ( чи робив такий вигляд, бо Ніка сумнівалася, що котрась із статей "Космополітену"  настільки би заволоділа його увагою).  - Мені, мабуть, уже пора, я й так довго засиділася. Ти вже вибачай стару...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше