17

Сусідками Ніки по палаті були дві жінки. Одна - молода дівчина років вісімнадцяти - увесь час або лежала на ліжку і думала про щось своє, або "сиділа" в телефоні. Від неї за цілий день вдавалося ледве почути два слова.  Друга жінка була літньою, за шістдесят, і рот у неї, навпаки, не затулявся. Вона зранку до вечора нудно і монотонно розповідала про свої болячки, невдячних родичів та захланних політиків.

Ніка довго не витримувала тих історій і утікала з палати. Вона виходила у  холл, де стояли тумба з телевізором та м'які крісла зі столиками і сиділа там,  читаючи книгу . А коли в "куточку відпочинку" збиралися пацієнти, щоб переглянути чергову мильну оперу або  скандальне ток-шоу -  втікала і звідти. Зараз вона як ніколи потребувала самотності. Їй нікого не хотілося бачити і чути. Хіба що Олега, бо з ним можна було просто помовчати і послухати його байки. Він виявився дуже цікавим оповідачем, а Ніка була вдячним слухачем. Коли вони усамітнювалися десь у лікарняному коридорі і розмовляли, то Ніка  прикладала до вуха телефон і робила вигляд, що веде діалог з уявним абонентом. Просто, щоб нікого  з оточуючих не дивувало те, що дівчина сидить в темному закутку і балакає сама з собою. Боронь Боже, хтось ще надумав би до неї психіатра викликати. Ніка й так щодня заледве витримувала численні медичні процедури та обстеження, приймала таблетки і  лежала під крапельницею. Але особливого полегшення не відчувала. Втім, лікар сказав, що  ситуація не погіршується - хоч на тому спасибі...

Її приїздили навідати Анжела та Руслан, привезли гроші, які зібрали серед співробітників, чималеньку суму додав і шеф, котрий тільки здавався скупим і непривітним, а насправді щиро вболівав за Ніку. Тож на перший час кошти на лікування вона мала. А далі? Далеко наперед дівчина вирішила не загадувати.

Часом на неї нападала страшенна апатія, їй не хотілося підніматися вранці з ліжка і навіть розплющувати очі було не до снаги. За вікном стояла сіра, холодна пізня осінь. Ще кілька тижнів тому золоте, листя перетворилося у сірі брудні шматини, які вітер перекочував  асфальтом а двірники згрібали в неохайні гори узбіч тротуарів.  Ранками над землею стелився щільний туман, а ввечері рано темнішало, тож майже увесь день в палаті горіло світло.

Того ранку Ніка також не вставала з ліжка. Під час звичного обходу лікар похитав головою.

 - Вам шкідливо увесь час лежати. - сказав він. - Треба рухатися, хоч і через силу.

Але Ніка  все одно продовжувала лежати. Їсти їй теж не хотілося. Вона дуже схудла, щоки запали, під очима з'явилися кола.

 "Я схожа на якусь зомбі", - подумала вона,  дивлячись на своє відображення у маленькому люстерку.

 - Щось ти, дівко, геть підупала, - підтвердила її роздуми сусідка баба Ганя. - От мій чоловік, перед тим як Богу душу віддав, так само жовтий був...

 - Ви вмієте втішити, - буркнула друга сусідка, Оксана.

 - А що не так? - образилася пенсіонерка. - Ади, всі ми тут не нежить лікуємо. Он, за цей місяць, що я тут лежу, уже троє хворих на нашому поверсі до моргу відправились. А я думаю так - немає чого рідним витрачати гроші на лікування. Рак - це така штука, що все одно задушить, чи раніше, чи пізніше. Он у мого брата була пухлина в легенях, то так мучився бідний... - і далі пішов  детальний опис перебігу його хвороби.

Ніка все-таки знайшла в собі сили підвестися і вичовгати в холл. Краще хай голова крутиться і слабкість не дає продиху, ніж слухати страшні оповідки баби Гані.

Вона сіла у крісло перед вимкненим телевізором. Великий фікус, що ріс у дерев'яному кадубі перед вікном, похилив свої гілки, неначе й він занедужав чи впав у депресію.

 - Привіт! - почула Ніка знайомий голос.

Олег підійшов і сів поруч із нею.

 - Чудово виглядаєш, - сказав він.

 - Ага, баба Ганя напророкувала, що недовго мені залишилося небо коптити, - спробувала пожартувати Ніка, але слова її пролунали сумно.

 - Ну, певно, з нею треба провести виховну бесіду, - серйозно промовив Олег.

 - Як, цікаво, ти з нею побесідуєш?

 - Побачиш, чи почуєш... - Олег набрав загадкового вигляду.

Але Ніка тільки махнула рукою:

 - З нею краще не зв'язуватися. Бо як послухаєш усі ті нарікання - то, мабуть, і здоровій людині світ стане не милий, не те. що хворій.

 - А чого це ти береш її балачки близько до серця? - спитав Олег. - Вище носа, адже тобі вже набагато краще!

 - Мені, навпаки, стало гірше, - зізналася Ніка. - Я увесь час думаю про те, чому саме я захворіла? Адже це несправедливо - всі люди навколо здорові, радіють життю, розважаються, а я маю перебувати в цій лікарні. Може, мене хтось зурочив  чи пристріт навів? Чи на мені якесь родове прокляття?

 - Ніко, менше дивись передачі про екстрасенсів, і буде тобі щастя, - порадив Олег точнісінько таким тоном, яким лікар щодня видавав їй рекомендації щодо всіх необхідних процедур.

 - Не буде мені щастя ніколи, - вперто продовжувала дівчина. - Іноді я думаю, що і справді померти - це був би непоганий вихід. Я так втомилася від усього цього!

 Олег  піднявся із крісла і поманив її рукою.

 - Ну що ж, бідолашна ти моя, - різко сказав він. - Ану вставай. Пішли зі мною. З кимось тебе познайомлю.

Ніка спершу похитала головою, але він так на неї поглянув, що вона зітхнула й послухалася. Йти було недалеко. Вони спустилися сходами на  поверх нижче - там у такому ж холлі перед телевізором сиділа дівчинка років восьми і гірко плакала.  Вона була в старенькому спортивному костюмі, на ногах капці на два розміри більші, голова, як у  літньої жінки, замотана хустинкою.

 - Подивися на неї, - тільки й сказав Олег. - У цієї дівчинки четверта стадія  онкології, її вже навіть і лікувати припинили. Спеціалісти сказали, що наша медицина у цьому випадку безсила, допомогти можуть хіба за кордоном, у  спеціалізованій ізраїльській клініці. Але лікування там коштує дорого. А дівчинка - сирота, живе у дитбудинку. Її навіть ніхто не навідує, всі вже махнули на неї рукою. Правда, волонтери організували збір коштів на лікування, але справа посувається дуже повільно. Тож цілком імовірно, що до часу, коли гроші на лікування в Ізраїлі  таки буде зібрано, дівчинка просто не доживе. І от тепер ти, доросла людина, з якоюсь нещасною анемією, дозволяєш собі нити і скаржитися на життя? То чим ти гірша від баби Гані, скажи мені, будь ласка?