У неба на краю

23

Вечір огортав місто синім серпанком, запалював  золоті вогники у вікнах, мерехтів різнобарвними гірляндами. Це було ще тільки, власне, передчуття свята, коли господині здійснювали останні приготування, критичним оком окидаючи  стіл - чи всього вистачає, а потім заходжувалися "чистити пір'ячко". Коли діти вешталися із кімнати в кімнату, з нетерпінням очікуючи, як проб'є дванадцята і настане час діставати з-під ялинки подарунки. А чоловіки клацали телевізійними пультами в пошуках натхнення до свята, і, врешті -решт, їх випроводжували до магазину, щоб докупити чогось там, що забули придбати вчора, а воно от прямо зараз виявилося конче необхідним.

І в супермаркеті зміїлася саме така "чоловіча" черга, причому, крім продуктів за списком, кожен ще брав пляшку шампанського "про всяк випадок", а дехто -  й цукерки та мандаринки. Молода продавчиня з нетерпінням поглядала на годинник, очікуючи десятої, щоб здати зміну та побігти додому, де вже виглядав її хлопець - також з неодмінним шампанським і мандаринками. Вона не здогадувалася, що саме сьогодні, з останнім ударом годинника, коханий нарешті зважиться запропонувати їй одружитися. Якби знала, то може, і  не супила б так брови та веселіше посміхалася  покупцям.

А ось стоять дідусь і бабуся - такі старенькі, що здається - дмухни - злетять у повітря. В корзинці скромні покупки, тримаються за руки - Ніка завжди звикла бачити їх разом, здавалося, вони нікуди не ходили поодинці. І раптом їй стало трохи страшно - а що, як  незабаром хтось із них лишиться сам? Хитнула головою, проганяючи неприємні думки - тільки не сьогодні, не в новорічний вечір. Посміхнулася заклопотаній касирці. Зібрала свої покупки у пакет і вийшла у вечірні сутінки.

Мчали машини, підморгуючи фарами - всі поспішали скоріше опинитися вдома, за святковим столом. Швиденько бігли слизькими тротуарами перехожі. Дехто з них  ніс у руках ялинку - видно, дочекалися останньої миті, коли продавець збив ціну - і тепер потрібно було встигнути прикрасити зелену красуню. У неї цьогоріч ялинки не буде, але Ніка про те не жалкувала. Їй було на диво легко і спокійно на душі. Думки кружляли плавно, немов ті сніжинки, що сипалися із темного неба - ні на чому не спиняючись. Вона дозволяла їм з'являтися і знову зникати. Йшла, піднявши капюшон пуховика, відгородившися від усього світу, наодинці із зимовим містом, із небом, зІ снігом, з темрявою, яка була зовсім не лячною, а, навпаки -  навдивовижу затишною.

Чомусь пригадалася фантастична повість, котру Ніка читала у дитинстві - про те, що є люди, які з тих чи інших причин не хочуть іти в Новий рік з усіма, а залишаються у старому. Чи хотіла б і вона так залишитися? Або повернутися в минуле, у дитинство, якось змінити свою долю? Мабуть, що ні. Колись раніше вона часто про це мріяла. Але зараз зрозуміла - кожна мить нашого життя може бути безцінною і нескінченною. Кожен наш день - це подарунок. Звісно, ці слова здавалися банальними, але дивне відчуття, що охопило Ніку, неможливо було висловити жодною людською мовою. Вона зупинилася біля ліхтаря і підняла обличчя догори. У розсіяному світлі назустріч їй летіли лапаті сніжинки, і на якусь мить Ніці здалося, що це вона сама з великою швидкістю мчить по зоряному небу, серед дивовижних планет та галактик. "Це і є щастя, - подумала вона. - Ось такі моменти - це чисте щастя, без жодних домішок. І вони запам'ятовуються нам на все життя саме тому, що для них немає конкретної причини. Може, це просто згадка про якісь інші світи, з яких ми прийшли сюди, на Землю?"

***

Удома світилися всі вікна. Вона спеціально залишила світло ввімкненим, щоб не повертатися до темного будинку. Відчинила двері, увійшла, на ходу змітаючи сніг з коміра пуховика та знімаючи рукавички. І, вражена, зупинилася на порозі вітальні. Посеред кімнати стояла прикрашена ялинка. Коли ще годину тому вона зібралася в магазин, нічого такого не було. Ніка навіть заплющила і знову розплющила очі, аби переконатися, що це не сон і не марення. Але ялинка нікуди не зникла.

 - Сюрприз! - сказав Олег, стоячи за її спиною.

 - Це неймовірно! Коли ти встиг? - здивувалася Ніка.

 - Як був малим, я дуже любив прикрашати ялинку, - відповів Олег.  - Ми з Женькою вмикали телевізор, а там завжди чомусь ішов фільм "Іронія долі". І от під цей фільм ми починали творити диво...

 - І я в дитинстві завжди полюбляла це робити. А зараз перестала.

 - Чому?

 - Навіть не знаю. Якось самій для себе нецікаво робити свято...

 - Ну от ми зараз і святкуватимемо удвох. Що ти там смачненьке купила?

***

Новорічний стіл видався на славу. Хіба що замість шампанського була солодка газировка, бо Ніці лікарі заборонили алкогольні напої.Але й без того їм було дуже весело. Ввімкнувши телевізор, підспівували артистам, сміялися з гумористичних сценок.

А потім Ніка все ж не витримала і спитала:

 - Ти дуже засмутився після візиту до своєї мами?

Олег замислено подивився на мандарин, який саме почав чистити.

 - Якщо чесно, так, - відповів він.  - Але потім я подумав, що вона ні в чому не винна. Такою вже вона є, такою виховали її власні батьки. Хтозна, якби в мене були колись діти, може, вони так само були б невдоволені мною, бо я не роблю щось таке, чого вони від мене очікували. Мабуть, це дуже сумно, коли власні діти вважають, що ти якийсь не такий.

 - Та коли будь-хто так вважає, - то це однаково сумно, - мовила Ніка.

 - Але у випадку з найріднішими людьми це образливіше, ніж із чужими. Ти замислюєшся, чи є взагалі сенс у твоєму існуванні на цьому світі, якщо навіть  власні батьки, чи діти, чи кохана людина критикують тебе і не сприймають всерйоз.

 - Я чудово це розумію, - сказала Ніка. - Знаєш, мої батьки узагалі викреслили мене зі свого життя. У кожного - нова сім'я, а я стала свого роду втіленням  помилки молодості, про яку краще забути. Залишити в минулому. Не згадувати навіть на Новий рік чи день народження. Коли я навчалася у початкових класах, то  напередодні восьмого березня завжди прикидалася хворою і  просила бабуню залишити мене вдома. Не хотіла йти на ті пришелепкуваті ранки, де всі діти читали вірші і співали пісень про маму. А я не могла й рота розтулити, так мені було прикро. Коли я виросла, то дістала  з верхньої полиці шафи родинний альбом, знайшла весільну фотографію батьків, порвала на дрібні шматочки і спалила. Зараз стає смішно. Бо хіба ж світлина в чомусь завинила?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше