Розділ 4

Темні тіні кружляють навколо вогню, де сидять, здавалось би, казковий дід і задумана дівчина.

– Ну, що ж, – голосом, середнім між ричанням і людським, говорить чугайстер, – тоді слухай. Ти знаєш, що у твоєму роді, по чоловічій лінії передаються магічні здібності?

Я похитала головою.

– Вони успадковуються так, що поки старший чоловік не помре, у його нащадка дар не проявляється, тому коли помер твій дід, тато почав вчитися. Тоді дізнався він за одним з своїх дарів, бачити майбутнє, що лиха доля чекає на тебе і вирішив провести давній, тяжкий обряд на зміну долі. 

Уклав угоду з духом-викрадачем уділу Удільницею, щоб чужу долю з твоєю поміняти. Дізнався про це бог Усуд – головний її вершитель  (рівний з богинею Долею). Страх як не любить він, коли його роботу переробляють і наклав прокляття на всю нашу місцину. 

Всі духи тепер не безсмертні, а люди з села Буркут стали привидами бродити. І ніхто не може покинути це місце. Був ритуал, щоб зняти прокляття, але Усуд зробив так, щоб одне сказане твоїм батьком слово коштувало рік його життя. А ніхто більше не міг зробити це. Якось твоя мати побачила чари, розірвала стосунки і забрала тебе. 

Я пам'ятаю як батьки мали повернутися з Карпат, я тоді була в бабусі у нашому містечку, та потім приїхала лише мама і переїхали, а тато подзвонив, сказавши лише три слова:"Я люблю тебе". Більше ніколи не чула його голосу. 

– Та прокляття родове. Тому ти можеш його зняти.

– Нехай так, але чому я вільно розмовляю? 

– Зміна долі захищає, бог не може тепер знову змінити її.

– Що потрібно для обряду?

– Серце сповнене любові.

– Я не закохана.

– Любов це не лише про це. Кохання лише одна з гілок як можна мати серце наповнене любов'ю. Взагалі дістатися любові – це як прокопати колодязь, очистити все каміння і вода, що була завжди, потече...

– Тобто?

– Звільнився від всього, що тебе блокує: всіх страхів, невпевненості, образ, перебільшень, нав'язаного, ілюзій. Пізнай себе, свої бажання і мрії. Загостри всі відчуття. І тоді ти будеш повна любові просто так, до всього світу. Це ще називають щастям.

– Простіше сказати, ніж зробити.

– Ти вже почала. Це головне.

– Коли б це?

Він засміявся.

– Коли ти зустріла одного з вихровиків, то стала  боротися з ілюзіями, що нас не існує і мимоволі з усіма людськими нав'язаними вигадками про те, яким повинне бути життя, страхами. Переглядаєш своє життя. Щойно ти позбулася лишнього сорому, невпевненості і почала вільно проявляти себе.

Я справді відчуваю свободу, ніби зараз полечу. Але звідки він знає?

– Так швидко?

– Серед магії, хоч і заблокованої, все легше, – чугайстер піднявся, поки я, обдумуючи його слова, дивлюся у вогонь.

– А якщо я не хочу?

– Тоді ми приречені.

Помовчавши, я задала останнє питання:

– Якщо я спробую, Усуд мене вб'є?

– За роки його гнів пройшов, і я казав вже:тебе захищає зміна долі.

Я сиджу, не рухаючись.

– Удачі. Думаю після ще однієї зустрічі ти будеш готова.

Він встав і почалапав до густих копиць дерев, серед яких розчинився.

Весь час думала, що батько покинув нас, а виходить мама втекла. І брехала.

Я повертаюся у батьків дім. Вся знервована і зла на матір. Чому вона так вчинила. Чому?

Піднявся холодний вітер, що розкидає моє волосся у всі сторони. Й так не видно куди йти: темно і все вкрив туман.

 Я збита з пантелику. Хіба я настільки змінилася за якихось два дні? Хіба можу щось зробити? Треба заспокоїтися. 

Стежка вивела мене куди потрібно. 

Я зморена і голодна починаю готувати. Думки все лізуть у голову, щоб розібратися. 

Мимохідь кидаю погляд у бік. Дзеркало у візерунчастій рамі. І там я. Хоча не можу з цього положення віддзеркалюватися. Та й не так... Моє відображення махає рукою. Ложка випадає з рук.

– Привіт.

– Е-е… Привіт? 

– Я не ти. Просто кожен хто бачить мене бачить себе.

– Добре, тоді хто ти? – Підходжу ближче.

– Дзеркальниця – так нас кличуть, імені як і всі духи не має.

– Це з тобою я мала зустрітися?

– Ні.

– Тоді з ким?

– Хочеш побачити минуле? – Просто ігнорує вона питання.

– Тоді з ким?

– То хочеш чи ні?

Чорт. Хоча краще тут такого не думати і тим більше не казати, а то реально з'явиться.

– Хочу. 

Відображення закрутилося, як водоворот. Я побачила батьків, що сидять у цьому місці. Мама дивиться на своє відображення, яке без неї посміхається. Закриває рот рукою і падає з табуретки. Батько говорить що все реально.

– Брехня, це який-небудь фокус і жарт!!!

Далі події "перемотались". Батьки дивляться у золотисту чашу  з… Кров'ю? 

Відображення показує десь десятилітню мене з повністю розірваними ногами і скляними мертвими очима, з яких течуть сльози. А вовки далі їдять мене. Мама налякана, плаче. Я теж.

Знову "перемотка".

– Я не хочу щоб моя дочка була у небезпеці тут, серед магії. Хочу простого життя і їй, і собі.

Батько мовчить.

– Чому ти мовчиш!? За останні дні ти не сказав ні слова!

– Ти злий? Ображений?

Хитає головою.

– Тоді що?

Він не може сказати.

– Я йду і ми переїзджаємо з Вірою. В місті з нею нічого не станеться.

Не дивлячись на нього вона йде.

Мама не знає про обряд і Усудове прокляття. До цих пір ображена на батька, а він просто не міг бути поруч.

Відображення зникло. 

– Знаєш, покажи моє життя будь-ласка, – звернулася я до дзеркальниці.

Якщо я це все ще раз переживу, то точно відпущу.

Так я з сумом почала згадувати і споглядати шкільні часи, де мене любили вчителі, де я була відмінницею, але з однолітками було складно. Та потім я "пробилася" до однієї компанії. Довгий час прикидалася, що люблю волейбол і хочу навчитися добре грати, хоча обожнювала грати на бандурі. Хотілося хоч з кимось подружитися. Але це було фальшиво і некомфортно. Почувалася жебрачкою, що випрошує дружбу. Коли мене просто стали уникати я через контраст зрозуміла, що краще щиро насамоті ніж фальшиво з кимось. Думала не варто було прикидатися та через те, що я з усім погоджувались була як собачка на повідку.