У полоні свободи

Глава 6. Бал

Вечірня Венеція підкорила серце з надзвуковою швидкістю. Тисячі вогнів, гірлянд і вікон відбиваються в темних водах каналу. Звідусіль ллється музика, лунає щасливий сміх перехожих, спалахи камер захоплених туристів та тихий шелест хвиль. Спочатку здавалося, що все навколо пливло перед очима, але легкий шум човнів пробуджував.

Стою посеред жвавої вулиці, широко розкривши очі, щоб подумки зберегти кожен фрагмент і куточок міста, ніби фото в альбомі. Ось, наприклад, як цей краєвид, де у воді відбиття дерев'яних колон, світло ліхтарів та силуети людей, які проходять уздовж цегляної стіни.

Хтось обережно торкається плеча. Не припиняючи всміхатися, обертаюся, бачачи перед собою спокійне обличчя Дженнаро. Він мигцем оглядає мій образ: хвилясте волосся кольору пшениці зібране шпилькою з діамантом на потилиці, червона помада на губах та легкий погляд нафарбованих вій.

Я й досі одягнена в джинси, нову футболку та шкіряну куртку, але, мабуть, охайність стала помітнішою, тому що чоловік заливається рум'янцем, перш ніж пропонує повернутися до готелю.

У номері дивлюся на годинник. Зовсім скоро відкриття балу. Одягаю золотисту сукню та взуваю босоніжки. Наношу кілька крапель парфумів на зап'ястя й біля вуха. Беру маску та чорний прямокутний клатч, у який кладу телефон, картку, ключ і помаду.

Глянувши на себе в дзеркало, глибоко видихаю й зачиняю двері номера. На вулиці Дженнаро повідомляє, що будемо плисти на човні.

— Коли ви встигли? — запитую, радіючи, що з'явлюся наче королева.

— Встиг. Ваш чоловік про все подбав.

— А, знову мій чоловік… Аякже! Куди без нього? — кривлю губи, заходячи на борт невеликого коричневого човна без даху.

Через десять хвилин в очах засяяло безліч білих променів, які літали над входом у будівлю. Круглі ліхтарі оточували доріжку біля скляних дверей, в які входили гості в химерних костюмах і масках. З цікавістю розглядаю дам у пишних сукнях або коротких міні, чоловіків у строкатих костюмах, і пажів, які кланяються перед кожною знатною персоною.

Серце гучно калатає в грудях. На таких заходах я не була, хвилювання та цікавість переповнюють, здавлюючи дихання в горлі й крутячи голову від майбутніх відчуттів. Одягаю маску, туго зав'язавши стрічки на потилиці.

Дженнаро спритно пришвартовує човен та подає мені руку. Зробивши крок, підбори торкаються червоної килимової доріжки, навколо все миготить та іскрить, яскраві спалахи фотоапаратів засліплюють очі. Але я іду, гордо піднявши підборіддя й вирівнявши спину. Цієї миті я відчуваю перевагу над усіма. Не дарма Алекс назвав саме так свою компанію.

— Добрий вечір, місис Росс! Раді бачити вас! — вклонившись, чоловік у смокінгу миттєво відкриває переді мною важкі скляні двері.

Цікаво, як він упізнав мене? Переступаючи поріг, чую, що в залі грає жива музика. Стримуючи подих і кроки, впевнено іду, навіть не уявляючи, що робити та де зупинятися.

— Місис Росс? — звертається невисокий чоловік, із сивуватою бородою та сигарою між пальців. — Радий, що ви погодилися бути сьогодні тут. Я Пол Адамс, заступник директора ювелірного заводу «Сяйво». Сподіваюся, вам припадуть до душі наші вироби, і ви придбаєте що-небудь для себе.

— Дякую, містере Адамс. Бажаю, щоб співпраця з «Перевагою» дозволила вашій компанії засяяти ще яскравіше. Наші професіонали вміють прикрашати життя людей, так само, як і ювелірні вироби, — елегантно подаю йому руку, щоб попрощатися, не помітивши, як у звичному для мене робочому тоні говорю з «клієнтом».

— До речі, як Олександр? — раптом запитує чоловік, поки я не встигла зробити кілька кроків від нього. — Я б хотів поговорити з ним.

— На жаль, він не прилетів.

— Справді? Дивно. Гаразд, гарного вам вечора, Вероніко.

— І вам, містере Адамс, — киваю, спостерігаючи з-під маски, як він затягується й випускає хмари диму, ідучи від мене до нового гостя.

Ох, і це тільки початок!

Великий зал прихований від сторонніх очей масивними шторами бордового кольору, які спускаються до самої підлоги. Чорні оксамитові подушки виблискують дорогоцінним блиском прикрас у великих скляних ящиках, з підсвічуванням білих ламп. Навколо них, немов шуліки, в'ються дами зі своїми спонсорами.

Проходжу до бару повз постаменти з діамантами, навіть не дивлячись на них.

— Келих шампанського, — кладу клатч на стійку, повертаючись до залу.

Праворуч встановлена сцена, музиканти по черзі грають спокійну і танцювальну мелодію. Жодного гостя не впізнаю, тим паче, що всі обличчя приховані масками.

Хочу взяти келих, плавно веду руку до стійки, але підштовхую даму, яка бере дві чарки з текілою.

— Обережніше! — грубо гаркає вона, проливши вміст на мармурову поверхню.

На її худорлявому тілі червона сукня сидить не вигідно, але довгі ноги, чорне волосся й широкий рот з пухкими губами, привертає увагу чоловіків. Карі очі блищать з-під срібної маски, краї якої нагадують риб'ячу луску з дорогоцінних паєток.

Нічого не відповідаючи, беру свій келих й роблю ковток, проводжаючи поглядом високу дамочку у відвертій сукні. Сьогодні червоний не мій коронний колір, і я цьому щиро рада. У Олександра відмінний смак, підсвідомо вдячна йому за неймовірне вбрання, у якому я відчуваю себе приголомшливо.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше