Глава 7. Божевілля

Втягую в легені більше повітря, облизую губи, розвертаюся та йду до хлопця в сталевій масці. Біля нього стоїть довгонога в червоній сукні, щось тихо говорить, потім показує рукою на мене. Він озирається. Ах, його очі! Сіро-зелені, немов вечірні хмари над річкою, у них відбивається блиск моєї сукні й виблискують червоно-білі промені, які літають залою.

— Чому ти знехтував мною? — запитую в нього, погладжуючи пальцями тканину сукні й намагаючись стримати хвилювання.

— Тому що не люблю стояти в черзі... — гостро відповідає, роблячи ковток зі склянки. У ній дзвенять кубики льоду, нагадуючи мені про пересохлий язик.

— Ходімо зі мною! — бармен ставить келих шампанського, спритно беру його правою рукою, лівою обхоплюю рукав незнайомця, міцно стискаючи пальці на тілі. — Будь ласка!

Він обертається, шукає поглядом свою подругу і, не знайшовши, підіймається зі стільця до мене.

— Тут є балкон, можемо вийти подихати свіжим повітрям, — впевнено каже чоловік, вказуючи рукою, куди треба йти.

Кілька хвилин ми мовчки йдемо темними коридорами. Музика лунає все віддаленіше й тихіше. Я досі не усвідомлюю, що роблю й до чого це призведе.

— Як тебе звати? — першим говорить він.

— Вероніка.

— Я Ерік. Наше знайомство почалося дуже приємно, чи не правда? — промовляє грайливо й з легкою хрипотою. — Тобі стало настільки нудно, що вирішила атакувати мене?

Захотілося розсміятися, але замість цього я незграбно спотикаюся на сходинці перед балконом та опиняюся в обіймах Еріка.

— Дякую, — поправляю сукню, вгамовуючи тремтіння рук.

— Тобі дякую, зробила цей вечір цікавішим. Як тут опинилася? Мене привела подруга, Діана. Ти бачила її, дівчина в червоній сукні.

— Бачила, — трохи заспокоївшись, відповідаю, коли свіже повітря починає потрапляти на губи та шию. — Я приїхала через роботу.

— Ким працюєш? — не вгамовується, спираючись спиною об поруччя балкона.

На мить замовкаю, намагаючись придумати відповідь, але нічого не вдається. Голова паморочиться через шампанське та скоєний «злочин».

— Якби я знав, що тут буде збіговисько фетишистів, що люблять блискучі камені та дивні вбрання, не зробив би жодного кроку у цей божевільний будинок.

Подумки дякую йому за те, що дозволив не відповідати на запитання. Розглядаючи нічні вогні Венеції, знімаю маску, потягнувши за стрічки на потилиці.

Ерік здивовано дивиться на моє обличчя й усміхається.

— Ти американець?

— Так, а ти?

— Нью-Йорк.

— Втечемо звідси?

— Куди?

— На свободу!

Взявши мене за лікоть, Ерік робить крок ближче, опинившись лицем до лиця. Він глибоко дихає, нахиляючись до моїх губ. Завмераю в очікуванні дотиків.

— Тепер моя черга...

І він стискає зубами мою нижню губу, ніжно прикусивши, а потім жадібно цілує. Ноги розслабляються, тіло опиняється в міцних чоловічих руках, які впевнено тримають мене за спину, погладжуючи по блискучій сукні гарячими долонями.

Не знаю, що стається... Наче два вогні. Дві стихії, що зустрілися на одному шляху й розгорілися несамовитим полум'ям.

Секундне божевілля, яке сколихнуло не тільки свідомість, але й життя.

Що має відчувати людина, яка здійснює божевільний вчинок? Страх або насолоду? Або насолоду від страху? Прискорений пульс або уповільнене серцебиття?

Моя голова іде обертом, коли міцно взявши за руку Еріка, я таємно тікаю з благодійного маскараду, приховавши своє обличчя під золотою маскою.

— Стій, стій! — квапливо прошу, зупиняючи чоловіка.

— Що? — перепитує, озираючись у темряві провулка.

— Я не можу бігти.

Знімаю босоніжки, міцно стиснувши шкіряні ремінці в долоні, хмурюся від відчуття прохолодної та вологої поверхні під ногами. Зачіска розтріпана, тому закидую шпильку з діамантом у клатч і розпускаю волосся, розкидаючи хвилясті локони за плечима на спині.

— Ти божевільна! Але щось у цьому є... — шепоче Ерік, пильно дивлячись.

Робить крок ближче, опиняючись у кількох сантиметрах від мого обличчя. Впевнено й міцно обіймає за талію, крізь сукню відчуваю холод його куртки. Наші ноги, ніби в танці, синхронно роблять кілька кроків назад. Ерік притискає мене до стіни, пристрасно цілує губи, не давши змоги поворухнутися. Заплющую очі, коли він повільно гладить плече пальцями, проводячи долонею донизу. Несподівано забирає босоніжки.

Розплющивши очі, бачу, що він всміхається.

— Так буде зручніше, — тихо вимовляє, різко відсунувши мене від стіни. У животі все зводить від невідомості. — Готова втекти, не боїшся?

— Не боюся.

— А раптом я вкраду тебе?

— Вкради...

Ерік усміхається куточком губ, і знову бере мене за руку. Навколо темно, музика та голоси людей залишаються десь позаду нас.