У полоні свободи

Глава 16. Відповіді

Сниться, як мене б'ють, як клацають ножицями біля вуха. Запах вогкості, в'їдливий жіночий сміх та сірий погляд Еріка... Ерік! Що з ним? Його заарештували? Він сяде у в'язницю?

Від цих думок прокидаюся в холодному поту. Руки несамовито болять, фіолетові синці на зап'ястях нагадують про сталеві окови.

У кімнаті тихо, штори закриті. На столику приготовлений сніданок. Над чашкою кави ще струменить серпанок пари. Отже, Алекс пішов зовсім нещодавно. Підбадьорливий напій вабить скоріше встати та насолодитися його смаком. Сідаю на ліжку, ліниво простягаючи руку, щоб взяти чашку. Блаженний ковток!

Чую стук у двері. Хто це? Нишком, повернувши чашку на місце, починаю шукати предмет, яким можна оборонитися. Звук стає наполегливішим.

— Місис Росс? Це Дженнаро. Відчиніть, будь ласка!

Встигла відвикнути, що мене так називають. Насторожено прислухаюся до шерехів, повільно виповзаючи з-під ковдри.

— Вероніко? Вибачте, я вас розбудив? Містер Росс сказав принести вам новий одяг...

Затягнувши тугіше пояс халата, сміливо відчиняю двері. Високий чоловік, галантно всміхнувшись, задивляється на моє скуйовджене кучеряве волосся. Простягає кілька пакетів.

— Тут взуття, куртка та все інше, що вам потрібно. Я в коридорі. Якщо вас що-небудь буде турбувати — відразу кличте мене.

— Добре, Дженнаро. Дякую, — ставлю пакети на підлогу, помічаючи, що старої куртки більше немає. — Вам сильно дісталося?

— «Дісталося»? — здивовано супиться підлеглий Алекса. — Головне, що ви живі!

Він злегка вклоняється й спішно іде в інший кінець коридору. Дивлячись йому в спину, лише можу уявити, які промови Дженнаро вислухав від Олександра.

Розклавши пакети на ліжку, без особливої цікавості роздивляюся нові речі, одразу переодягнувшись у них. Дорога білизна, блакитний спортивний светр, біла утеплена жилетка та джинси. Із взуття на вибір кросівки та лофери. Обираю перше.

Розібравшись із заплутаним волоссям, наливаю чверть келиха вина, яке вчора пив Алекс. Тільки збираюся сісти на диван, як на одній із тумбочок лунає дзвінок телефону.

— Алло?

— Ніко, це я! — у слухавці бадьоро говорить Олександр. — Телефон тепер твій, можеш користуватися. Через двадцять хвилин буду в готелі. Не відкладаючи, вирушаємо в аеропорт.

— Добре, я вже готова. Дякую за одяг.

— «Дякую»? — чому всі так дивуються моїм словам? — Як твоє самопочуття?

— Літак буде черговим випробуванням, але я впораюся. До зустрічі.

Відкривши штори, довго вдивляюся в сонячне небо, доріжки з бруківки під вікнами, на яких прогулюються туристи; прислухаюся, як доноситься гул катерів, що йдуть по зелених каналах...

Збирати мені було нічого, тому я повільно п'ю вино, споглядаючи за щасливою Венецією, в очікуванні Алекса.

— Я б не радив тобі пити вино зараз... — позаду чую голос чоловіка, який налякав непомітною появою. — Злякалася?

Він помічає те, як я здригаюся. Підходить та забирає келих із залишками терпкого італійського напою.

— Я зовсім трохи.

Його руки обвивають мою талію, а погляд цікаво досліджує обличчя. Мені незатишно, але спокійно. Неначе знову повернулася в ті часи, коли Санді здавався єдиним другом на цій планеті.

— Алексе... — шепочу, намагаючись вийти з його обіймів. — Нам час.

— Так, ти маєш рацію. Мабуть, я надто радий твоєму поверненню, — здивовано дивлюся на нього. — Мав на увазі, звільнення.

— Ти обіцяв мені все розповісти.

— Не терпиться дізнатися долю Еріка? — з посмішкою запитує, складаючи у валізу велику кількість паперів. Я знову чую звичний для нього тон спілкування. Лише цього разу вирішую промовчати.

***

Проїжджаючи через міст, по якому Дженнаро привіз мене у Венецію, із сумом проводжаю поглядом барвисті пейзажі. Спираючись потилицею об сидіння, не промовлю ані слова до самого аеропорту.

Люди у формі проводять нас в окремий зал, через який ми виходимо до приватного літака. Алекс повідомляє, що замовив його спеціально, аби не мучити мене перельотами звичайних авіакомпаній.

Зараз все це здається чимось казковим, хоча ще місяць тому я знала, що Олександр літає по важливих справах приватними рейсами. Тільки тоді я не усвідомлювала можливостей, не шукала перспектив. Просто спалювала своє життя, постійно вимагаючи від чоловіка чогось більшого. Мої істерики, моя неправильна поведінка, призвели до цього всього. Ми могли б розійтися давно та мирно, а не так, як відбувається сьогодні.

Коли літак набирає висоту, Алекс відстібає ремені й повертається до мене всім тілом.

— Я готовий відповісти на твої питання, — спокійно повідомляє він.

— Як ти знайшов мене?

— Спецслужби. Поліція Італії була вкрай зацікавлена допомогти знайти викрадену громадянку Америки. І, звичайно, гроші. Я лише платив та роздавав команди.

Він знову посміхається, підколюючи моїми останніми фразами на його адресу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше