У полоні свободи

Глава 20. Вечеря

Коли на вулиці настають сутінки, ми виходимо з кінотеатру й неспішно прогулюємося по Манхеттену, розмовляючи на невимушені теми.

— А фільм був непоганий. Лише надто нереалістичний, — говорить Кеті, підхопивши мене під руку.

— Що ти маєш на увазі? — удаю, що не надаю значення її діям.

— Усі ці погоні, суперництво, любов, адреналін та пристрасть, — вона кривить губи. — Таке тільки в кіно.

— Я б так не сказала... — фиркаю у відповідь, згадуючи свої пригоди.

— Спробуй мене переконати! — напористо говорить Кеті, тягнучи за собою в невеликий магазинчик одягу, з яскравою неоновою вивіскою.

Трохи подумавши, розповідаю на одному духу всю історію, яка зі мною трапилася. Починаючи від п'яного скандалу і холодного душу, та закінчуючи «щасливим» звільненням з полону. Увесь цей час Кеті терпляче слухає, зрідка ставлячи питання або здивовано зітхаючи від обурення.

— Оце так! Ніколи б не подумала, що таке можливо! Це так цікаво! — піднявши голову до неба, немов витаючи у фантазіях, шепоче блакитноока знайома.

— Цікаво? — забираю руку від неї. — Коли тебе б'ють та погрожують убити?

— Не сердься! Але погодься, романтично все-таки, — її грайлива усмішка бентежить, і змушує пригадати приємні моменти венеціанської пригоди. — Поцілунок з незнайомцем на маскарадному балі, його допомога тобі в полоні, порятунок чоловіком. Ах, Вероніко!

— Яка допомога?! Він сам опинився викрадачем! Чи ти не слухала? — сердито питаю.

— Він залишився на волі, правильно? Уяви, що він тебе шукає? — змовницьки шепоче Кеті. — Або не може забути й, ховаючись десь на Багамських островах, згадує тебе в снах? А може...

— Не лякай мене, — зупиняємося на перехресті.

— А може, він тут? — неоднозначно озирається, розглядаючи натовп на пішохідному переході. — Стежить за тобою, і чекає моменту, щоб знову тебе... поцілувати!

Я награно прикладаю руку до грудей, а Кеті заливається гучним щирим сміхом.

Посміявшись, змінюємо тему розмови. Над містом нависають чорні хмари. Вітер підіймає з асфальту пил та викинуті пакети. Усе свідчить про швидке наближення зливи. Недовго роздумуючи, запрошую Кеті зайти в гості, перечекати стихію, заодно продовжити захопливі бесіди про життя.

— Мені ніяково. Але їхати в Бухту далеко. Тому, приймаю запрошення. Вино у вас ще є? Загляньмо до магазинчика...

Знову потягнувши за собою у винний маркет, Кеті виглядає енергійною, тому її оптимізм передається і мені.

Купивши дві пляшки солодкого хересу, ми проходимо ще квартал і опиняємося біля будинку, де розташовані апартаменти.

— Твій чоловік не буде проти гостей?

— Напевно, він ще на роботі, — відчиняю двері, одразу зауваживши, що в коридорі горить світло. От дідько!

Але стримавши емоції, впевнено веду Кеті в кухню, яка сполучена з вітальнею, де біля вікон стоїть робочий стіл Олександра. Він, нахилившись над великими екземплярами креслень, ретельно вивчає лінії та написи. На ньому чорна футболка і джинси, ноги босі, а волосся розпатлане у творчому безладді.

Його погляд спідлоба зупиняється спочатку на мені, потім на Кеті, що стоїть позаду.

— Добрий вечір, — спокійно каже він. — Я тобі телефонував.

Я забула ввімкнути телефон після кінотеатру. Судячи з виразу обличчя Алекса, була не одна спроба зв'язатися.

Прибравши коліно з високого робочого стільця, Санді йде до нас. Уривчасто цілує мене в щоку, погладивши по спині. Підходить до гості.

— Олександр Росс.

— Кетрін Паттерсон, — занадто серйозно відповідає Кеті, та впевнено тисне Алексу руку.

— Знайоме прізвище.

— Можливо, ви чули його при згадці фірми «Моноліт», — дівчина нарешті видихає, дозволивши собі легку усмішку.

Олександр відразу помічає, що вона хвилюється, тому жестом запрошує пройти всередину. Я забираю у Кеті паперовий пакет з пляшками та йду до сірого барного острівця.

— Сідайте, Кетрін. І можемо перейти на «ти», адже у нас не ділова зустріч.

По голосу розумію, що Алекс говорить з нею, як з усіма колегами. Без жодного натяку на люб'язність або приязність.

— Добре. Тоді, можна просто Кеті? Волію бути Кетрін лише на роботі.

— Як скажете, — байдуже відповідає Санді, повернувшись до робочого столу.

— Кеті, не допоможеш нарізати тістечка? — кличу подругу до себе, помчаючи, що вона надовго затримує погляд на Алексі.

— Ой, так, біжу, — кмітливо киває та, взявши з підставки ніж, починає розпаковувати коробки із солодощами.

Іду до Олександра. Він, побачивши, що я наближаюся, встав зі стільця й відклав папери.

— Вирішив попрацювати вдома, — тихо говорить, відповідаючи на мій запитливий погляд.

— Ти погано себе почуваєш? Блідий...

— Усе гаразд, — дивиться через моє плече на Кеті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше