У полоні свободи

Глава 24. Хвилі

Переді мною відкривається чудовий краєвид на блакитний океан з білими пінними хвилями, які неквапливо омивають піщаний берег. Коло води близько десятка осіб, хлопці й дівчата, хтось грає у волейбол або ніжиться на пісочку.

Знімаю босоніжки й, мружачись від палючого піску під ногами, іду ближче до води. Закотивши штанини, стою на вологому березі, дозволяючи хвилям омивати мої ноги. Блаженство! Всміхаюся, розглядаючи синій безмежний обрій.

Поніжившись у прохолодній воді, помічаю дівчину, що йде до океану. Латиноамериканка, шкіра кольору молочного шоколаду, вологе хвилясте волосся, чорне наче ніч, чудові фактурні обриси тіла. Вона торкається хвиль пальцями, трохи обливає себе з долонь, дивлячись на гаряче сонце над головою.

— Пробач, — підходжу ближче, вона миттєво обертається, — не підкажеш, де тут збираються серфери?

— Привіт, — зацікавлено оглядає мене. — Хочеш навчитися?

— Ні. Точніше, я вмію, але давно не стояла на дошці. Усе-таки в компанії надійніше та спокійніше, — намагаюся їй люб'язно всміхатися.

— Тобі пощастило! — байдуже відповідає смаглява красуня. — Ми якраз зі школи серфінгу, сьогодні ввечері плануємо кататися. Приходь, познайомишся з усіма. Я Рейна, інструктор.

Дівчина міцно тисне мені руку. За нами спостерігають її друзі, які стоять неподалік.

— Вероніка. Приємно познайомитися, і дякую за запрошення!

— Окей, будемо чекати. Спорядження є?

— Так, у мене все є.

— Костюм обов'язково бери, вода ще дуже холодна. Покажемо тобі найкращі споти, як для новачка, а далі глянемо твої здібності.

Рейна завзято дивиться на мене, підвівши брову, немов викликаючи на дуель. Відчуваю, як м'язи зрадницьки стискаються під ребрами, передчуття накриває гарячим потоком усе тіло, розливаючись у крові незабутнім викидом адреналіну.

— Алоха! — махає, та граціозно втікає за м'ячем, кинутим у її бік, щоб привернути увагу.

До кінця дня є час для відпочинку. Пройшовшись берегом, повертаюся у квартиру, щоб прийняти душ і приготуватися до вечора.

Лежачі на ліжку пригадую, як вперше з батьками ми виїхали до океану з дошками. Це було чудово! Мама з татом увесь час сміялися. Він міцно тримав її за руки, коли вчив стояти на борді. Іноді лагідно торкаючись довгого світлого волосся дружини, батько на мить змінювався, його усмішка ставала ніжною й ласкавою. Йому подобалися її густі локони. Обіймаючи маму, він завжди гладив їх долонею.

Я була маленькою, але вже в тому віці, коли дітей починають знайомити з океаном. Наша сім'я відрізнялася особливою дружністю. Напевно, саме такі й зникають, а там де панує хаос та безнадія, існують десятки років.

У мене було все, про що може мріяти дитина. І в один момент я цього позбулася. Коли перед сном тато читав казку — щасливішої дівчинки не було на планеті. Коли мама заплітала моє волосся — увесь світ здавався чарівним та добрим.

Одного разу я розбила велику вазу, яку подарували батькам на річницю весілля. Було важко вгамувати сльози. Сівши на підлозі, збирала уламки, думаючи скільки болю завдала рідним. Але коли на шум у вітальню увійшли мама і тато, вони схилилися наді мною, допомогли зібрати залишки, сказавши, що цей випадок нарешті дозволить їм придбати нову вазу. Вони всміхалися, без жодної нотки злості або розчарування. В їхніх очах тремтіла любов і турбота, якої я не бачила більше ні в кого.

Сьогодні я стану на хвилях, на честь пам'яті батьків, на знак того, що мої обіцянки жити, як вчили вони, виконані.

***

Кімната наповнилася рожевим світлом призахідного сонця. Повідомляю Алексу, що в мене все гаразд. Одягаю гідрокостюм, беру із собою в сумку рушник, змінний купальник і пляшку води. Готую дошку, закидую її під руку й спішно іду на набережну, щоб не пропустити початок плавання.

На пляжі людей стало значно менше, холодна вода та пориви вітру, що пронизують наскрізь, прогнали відпочивальників у теплі вулиці міста.

Океан заманливо шумить, високі хвилі, які підганяють солоні потоки повітря, гучно обвалюються на піщаний берег. З усіх боків доноситься безперервний шум води. Шелест... Шелест... А за ним наступний. І ще. Роблю глибокі вдихи, насичуючи легені чистими ковтками свободи.

З правого боку помічаю компанію, що наближається. Впізнаю обличчя, які бачила вранці. П'ять хлопців і три дівчини, серед яких Рейна. Вона йде трохи попереду всіх, на ній фіолетовий костюм з рожевими вставками з боків, у руках різнобарвна дошка з малюнком індіанських візерунків.

Усі мають вигляд впевнений та бадьорий. Хлопці сміються, голосно спілкуючись між собою. Молоді, повні енергії та життєлюбства.

— Алоха, туристко! — всміхнувшись, голосно промовляє Рейна. — Я думала, що ти не прийдеш.

— Я б не втратила такий шанс!

Вона схвально киває, обертається до друзів, представляючи мене. Через п'ять хвилин я вже була знайома з усіма. Доброзичливі та відкриті, хлопці швидко заволоділи моєю довірою.

— Сьогодні ми будемо кататися тут, в Санта-Моніці, — звертається Рейна. — Попри легкий вітер — хвилі спокійні, споти будуть для тебе ідеальні. Коли трохи навчишся, поїдемо в Сан-Дієго, але новачкам туди сунутися не варто. Тому, поки що забудь.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше