Глава 26. Замовник

Авто повільно з'їжджає по горбкуватих схилах Каліфорнії. Сутінки перетворилися в ніч з фіолетовим відтінком неба. Шум океану заглушає думки. Ерік спокійно сидить поруч, зрідка поглядаючи на мене. Проїхавши половину шляху, закрадається підозра, що все це недарма. Раптом мені не вдасться задум? Різко тисну на гальма, свистячий звук протвережує.

— Далі ми не їдемо, — суворо кажу, обертаючись до Еріка.

— Відмінно, тут теж непогані хвилі.

Без жодної нотки подиву, він виходить з машини та дістає спорядження. Його обличчя здається незворушним, наче він міг передбачити кожну моє дію.

— Тобі варто з'їхати з дороги. Чекаю на пляжі, — у світлі фар бачу пильний погляд, що очікує мого рішення.

Ерік закидає сумку на плече, спритно підхоплює дошку, і швидко йде в бік набережної.

Стискаю пальці на кермі, до болю, до тремтіння, щоб прокинутися. Озираюся на міцну спину в білій футболці. Що він задумав? У мене зараз є можливість поїхати, залишивши його тут. Нехай іде назад пішки. Година шляху в машині обійдеться йому довго прогулянкою під місяцем.

Але, ймовірно, злочинця це зовсім не хвилює. Він спішно перелазить через огорожу й, не озираючись, іде на пляж.

З'їжджаю на узбіччя, забираю дошку, намагаючись вгамувати прискорене серцебиття, наздоганяю Еріка.

Побачивши мене, він легенько всміхається, знімає футболку та джинси, одягає гідрокостюм і загадково спостерігає за тим, чи насмілюся я зайти у високі нічні хвилі. Веду плечем, закушуючи усмішку зубами, переодягаюся, підіймаю дошку й перша поринаю в холодні хвилі.

Вода поколює та відштовхує тіло до берега, ніби натякаючи, що мені тут не місце. Але я не зупиняюся. Чую сплески позаду. Починаю гребти руками сильніше й швидше, течія не допомагає, а лише намагається позбавити всіх сил на самому початку.

Я на лайн-апі, чекаю хвилю. Ерік зовсім поруч. Перевіряю трос на нозі, й ось я вже на палубі дошки. Потужний вітер дме з океану на берег, це не добре для серфінгу.

На першій спробі встати на піку, мене викидає в заміс, крутить під водою, не даючи можливості вибратися на поверхню. Сильний вир не припиняється, стає важко контролювати кисень, в очікуванні поки хвиля піде до берега.

Несподівано мене міцно хапають за руку, витягаючи вгору, проти наступної хвилі, що накочує, яка могла погубити обох, не давши можливості віддихатися.

Ерік підтягує за трос дошку, допомагаючи залізти на неї. Притискаюсь щокою до прохолодного краю, бачачи, як він підпливає, з тривогою дивлячись на мій стан.

— До берега допливеш?

— Так.

— Ти взагалі не думаєш, що коїш? — грубо вичитує Ерік, коли я падаю на пісок, вибравшись із густої піни.

Стоячи наді мною, він закриває собою місяць, гнівно розглядаючи мої жалюгідні спроби впоратися з хвилюванням.

— Потрібно було почекати мене. А ти захотіла вдати круту. Попливла, впевнена, що все вдасться. Про вітер забула, що місце небезпечне — не подумала. Божевільна!

Він раптово схиляється, впираючись руками в пісок, опиняючись занадто близько до мого обличчя. З його волосся капає вода на мої щоки, змушуючи примружити очі. Торкається носом вуха, тихо шепоче:

— Мені подобається твоє божевілля...

Прохолодними губами Ерік легенько цілує мочку, вилиці, підборіддя. Дивлячись прямо в очі, мовчить, не ворушиться. Над його головою яскраве біле світло місяця, наші ноги омивають крижані хвилі. Затискаю в кулак пісок, стримуючи бажання поцілувати його першою.

— Спочатку тобі потрібно все пояснити, Еріку…

 Він сідає біля мене та відводить погляд на чорний горизонт океану.

Поправляю волосся, запускаю руки в пісок та пропускаю його тонкими цівками між пальцями, згадуючи, як зовсім нещодавно мріяла про це.

— Я займаюся викраденням на замовлення давно. З кожного викупленого заручника отримую частку, — стримано починає він.

— Ти вбивця?

— Ні!

— Тоді, що ви робите з тими, кого не викуповують? — підозріло дивлюся на нього.

— Такого не буває, — посміхається. — Та і не моя це справа. Якщо угода зривається, замовлення залишається проблемою мого клієнта. Саме він вирішує, як вчинити із заручником.

— Зі мною вам не пощастило? Так? — тихо сміюся, притискаючи коліна до грудей, щулячись від холоду.

— Чому? — Ерік обертається. — Твій чоловік сплатив повну суму.

— Що?!  

— Лише не знаю, чи дійшли гроші на рахунок, або він накрив нас швидше. Як би не було, поліція все йому поверне.

— Ти тепер винен замовнику?

— Чому ти так вирішила?

— Я, напевно, дорого коштую? Аванс був солодким шматочком пирога? — вперто дивлюся на нього, сподіваючись побачити сум'яття, але цього не стається.

— Думаю, це не важливо, Ніко, — посувається ближче. — Змерзла? Ходімо до машини.

Він підіймається, забираючи дошки та сумки з речами, замовкає. Випрямивши коліна, йду слідом за ним.