У полоні свободи

Глава 28. Каяття

Літак приземлився. Виходячи з аеропорту помічаю, що біля дороги стоїть чорний автомобіль. Алекс ходить біля нього, розмовляючи телефоном. Побачивши мене, ховає телефон у кишеню піджака. Відкриває двері в салон.

— Привіт, Ніко.

— Привіт, Санді.

— Едді, — звертається до водія, — додому.

— Ні, в поліційний відділок! — Олександр похмуро дивиться, бажаючи заперечити. — Будь ласка, я хочу швидше у всьому розібратися!

— Ти чув? Поїхали.

Зачиняє двері й, не дивлячись на мене, сидить мовчки. Вогонь? Експресія? В Олександрі? Хм... Звичайно, ні. Він спалахує лише тоді, коли я натягую струну його терпіння. Вибухає і гасне, не залишаючи за собою тепла. Холод та відстороненість. А потім принизливі спроби показати свою любов. У ньому немає ні грама... божевілля, про яке говорив Ерік.

Закриваю обличчя руками, щоб прогнати неприємні думки про порівняння. Олександр — це гострий синій колір, а Ерік — гарячий червоний. Язик полум'я, небезпечний, ковзний по венах, що розпалює й обпалює.

Так! Небезпечний! Він небезпечний, і я повинна не забувати про це! «Все одно вкраду тебе в нього». По шкірі озноб від спогаду цих слів.

— Припини думати про нього, перебуваючи поруч зі мною! — здригаюся від несподіваного шепоту Алекса біля мого вуха.

— Що? — розгублено дивлюся на його примружені очі.

— Май хоча б краплю поваги до мене! — відвертається до вікна, дістає телефон та набирає когось.

У горлі пересихає від хвилювання. Як нелегко бути зрадницею! Надіваю окуляри, роздивляючи відблиски сонячних променів у хмарочосах. Звичний Нью-Йорк не викликає відчуття рідного місця. Так спокійно було біля океану! Шум хвиль, солоний вітер, його смак... Дідько! Не думай про нього!

— Кетрін, мила, — навмисно лагідно, каже Алекс, — твоя пропажа повернулася. Не хочеш сьогодні заїхати до нас на вечерю? З тебе пляшка вина. Думаю, близько восьмої буде відмінно. Звичайно, Ніка не проти, це її ідея. Згоден, вам потрібно поговорити. До зустрічі.

Прищуленим поглядом дивиться на мене, ховаючи телефон. Міцніше стискаю зуби, щоб не реагувати на неприємне відчуття від його люб'язної розмови з Кеті.

— Гидко? От і мені так!

Його слова немов поставили крапку у всіх моїх думках…

***

Поговоривши з детективом Тернером, знову переконуюся, наскільки це мерзенний чоловік. «Чому, звідки, як дізналися точну суму авансу, хто наштовхнув на підозру колеги чоловіка?». Недовірливий та зневажливий погляд, ніби перед ним злочинець, а не потерпілий.

Вийшовши з похмурого кабінету з почуттям образи, розповідаю Санді про подробиці розмови з Тернером. Він уважно слухає, погоджуючись з тим, що йому теж не подобається поведінка детектива.

Повернувшись додому, Алекс іде в душ. Наважуюся з ним поговорити, коли він виходить у халаті до вітальні.

— Ти ще не розібрала валізу? — спокійно питає.

— Олександре, — голос зривається, відчуваю невпевненість, — мені потрібна охорона.

Витираючи відросле волосся рушником, він переводить погляд прямо на мене. Карі очі здаються зовсім темними. Вилиці заходяться у знайомому танці стриманості. Бачу, що йому хочеться боляче вколоти своєю черговою фразою… Але він мовчить.

— Добре. Завтра у тебе буде охорона. Що-небудь ще? — наливає віскі на дно склянки, випиває одним махом.

— Алексе... пам'ятаєш, я казала, що не зраджувала тобі?

Він вдумливо дивиться у вікно на сонячний захід. Помаранчеве світло м'яко ковзає по його вологому обличчю, краплі стікають з волосся по щоках.

— Відтоді нічого не змінилося…

— Мене це має втішити? — обертається, повільно підходить.

Встаю з дивана, щоб він не дивився на мене зверху. Розумію, що тепер я маю нікчемний вигляд. Намагаюся не заплакати та не підвищувати тон.

— Санді, я більше не хочу бути зрадницею. Пообіцяй, що коли все вирішиться з викраденням, ми з тобою спокійно домовимось про майбутнє. Без докорів, без скандалів, як дорослі люди. Будь ласка!

Помічаю, що мої слова його смішать, утім, він швидко прибирає усмішку з губ. Кладе руки в кишені халата, не кліпаючи, не зводить з мене погляду. Доводиться вистояти цю сутичку, щоб не відвести очей першою.

— Добре.

— Що?

— Добре, Ніко. Тебе влаштовує така відповідь? — зітхає, починає йти в бік спальні.

— Дякую, Алексе! — голосно кажу слідом.

Він зупиняється, обертається, кілька секунд дивиться на мене й, нічого не сказавши, ховається за білими дверима своєї кімнати.

Тепер я розумію, що йому складніше. Мій егоїзм не дозволяв відчути це раніше. Він не знає, що на нього чекає. Не може передбачити, що я накою наступного разу. Не може вірити. Ні друзям, ні колегам, ні мені. Нікому.

Залишитися самотнім, без віри, без кохання… Що може ще більше зламати добре серце людини?

***




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше