Розділ 2. Тиждень до того

–    Еллочко, дякуємо тобі за все. Ми цього точно не забудемо,– промовила Лідія Павлівна, жінка близько шістдесяти років, з витонченими рисами обличчя та добрим поглядом.                                     

–    Скажи, може ти чогось хочеш за свою допомогу?– промовив чоловік, що був поруч, здається, її син.

–    Ні. Нічого не потрібно,– посміхнулася я, але це було більше схоже на гримасу від болю, адже операція була лише щойно.

–    Як же так?– щиро здивувалася Лідія Павлівна.– Попроси хоча б щось.

–    Ну добре. Принесіть мені, будь ласка, найпрекраснішу на вашу думку квітку,– замріяно промовила. Мені завжди подобалося дізнаватися характер людини за типом квітів, який вони обирають. Цей експеримент мене ніколи не підводив.                                                                                                           

–    Хм. Дивно,– пробубнів він, але вже наступного ранку моє прохання було виконане. Одна єдина квіточка стояла біля столу, але, як і можна було очікувати від цієї сім’ї, у кришталевій вазі з гравіюванням.

   З кожною секундою, проведеною біля королеви квітів, все більше відчувала, що починаю задихатися. Було таке відчуття, наче на шию хтось наступив. Щосекунди, все менше й менше повітря вдавалося вдихнути. Лице потроху починало багровіти.

–    Що з тобою?– запитав син Лідії Павлівни, як трішки пізніше з’ясувалося, Петро.                                 

–    А-алергія,– ледве видушила з себе одне-єдине слово. Проте його було достатньо. Мене почули.

   Той, хто, здавалося б, абсолютно байдуже ставиться до всіх навколо, навіть найрідніших, зірвався з місця і вже за тридцять хворобливих та неповноцінних вдихів, був поруч, з баночкою таблеток, поцупленою десь тут на складі. Він не питав ні в кого, ні про що, але приніс саме ті ліки, якими користувалася протягом двадцяти трьох років свого жалюгідного життя.

   Чому саме так описую своє злиденне існування? Все дуже просто. Коли ти з дитинства ходила на бойові мистецтва, замість того, щоб займатися улюбленою музикою, відвідувала батьківські презентації, коли хотіла навчатися в школі, вступила до університету на спеціальність, яку завжди ненавиділа та вивчилася і почала працювати на роботі, що не приносить ніякого задоволення – це буденна річ.

   Лише зараз, коли одній дівчині, яка таємно від своєї сім’ї, влаштувалася на роботу та потоваришувала зі мною, знадобився донор для операції, я відчула себе потрібною. Можливість допомогти, немов розправила мені крила, які так довго ховалися під гнітом сірих буднів звичайної людини.

   Не знаю, можливо саме такого поштовху зі сторони я й чекала. Лише після цього вирішила, що нарешті звільнюся з роботи й вступлю до університету, щоб стати філологом. Але писк та дивний шум, що пробудив мене посеред ночі, змінив всі мої плани.