Розділ 3. Небезпека

   В коридорі задзвонив телефон, тиха ритмічна мелодія проникла й до палати. Хтось відповів. В палаті щось нещадно пищало.

   Ледве прокинувшись, розплющила очі та поглянула навколо. Біля Каті, дівчини з моєї роботи, скупчилися лікарі. Лунали часточки фраз. Я нічого не розуміла.

   Раптом все затихло. Хтось вимкнув світло. Знову заснула. Мене настирливо штурхають. Просинаюся знову.

–   Тікай. Вона померла. Подумають, що винна ти,– схилився наді мною начальник охорони. Його обличчя відображало щиру турботу про мене.                                                                                             

–   Що сталося?– промовила ще слабким голосом після операції, яка була три дні тому.                         

–   Катя померла,– в очах охоронця стояли сльози.- Вони подумають, що це зробила ти. Смерть викликало передозування протиалергенними таблетками. Швидко збирай свої речі та тікай. Бойдаренки будуть тут вже за двадцять хвилин.

    Я розуміла, що начальник охорони не жартує. Вони одразу ж зведуть два і два. Бойдаренки довго не чекатимуть. Навіть, якщо відбудуся лише жорстокими тортурами, навряд зможу вижити. Мені потрібно тікати та з’ясувати, хто це зробив. Цікаво, кому це взагалі було потрібно?

   Поволі підвелася на ліжку та сіла. В очах потемніло. Я не вставала ще після операції. Жахливий біль десь у животі, дав про себе знати миттєво.

   Сконцентрувалася та за допомогою ще досі слабких рук, спробувала переміститися у візок, який мені люб’язно подарували Бойдаренки. Не вийшло. Спробувала знову. Невдача. Годинник на стіні невпинно тікав, не можна було витрачати ні секунди. Скоро тут будуть вони.

   Підставила візок ближче та за допомогою невеличкої гірки з подушок, з’їхала у тимчасовий транспорт. Речей тут майже не було. Лише захотілося взяти троянду. Таблетки, звісно, також.

   По дорозі заїхала на склад та згребла всі шприци адреналіну собі в рюкзак. Вони мені для розслідування точно знадобляться. Десять шприців. Лише до них змогла дотягнутися. Повинно вистачити.

   Швидко виїхала в коридор та спустилася ліфтом до першого поверху, постійно ризикуючи потрапити на очі комусь із персоналу. Вони легко могли повернути мене назад.

   На щастя, нікого не зустріла. А в реєстратурі мене просто не помітили. Проїхала далі та спустилася по пандусу. На волі. Нарешті тут.

   Раптом до лікарні під’їхало шість машин. Звідти посипалися люди. Останніми вийшли Лідія Павлівна та Петро. На їхніх обличчях застигла скорбота, але в очах сина також горів і вогонь гніву.

   Була впевнена, що в цей момент він ладний змести всіх на своєму шляху. Але Катю вже цим не повернеш…

   За хвилюванням і забула, що це моя єдина подруга. Вона підтримала мене тоді, коли я думала, що втратила своє життя. Катя повернула мені любов до нього. Я мушу знайти її вбивцю.