Розділ 5. Нарешті

   На цьому мій мозок відключився. Дивні марення не покидали довгі три дні. Я бачила різні сценарії розвитку подій того, що могло статися з Катею. Питань було ще більше.

   Слабкість була настільки сильною, що навіть руку ледве підняла. Але часу гаяти просто не могла. Мені терміново потрібно назад у лікарню. Проте поки не дізнаюся, хто мене підставив, не зможу туди потрапити.

   Знову зробила укол. Вісім шприців. Стільки ж годин у мене залишається на розслідування справи. Я зможу.

   Енергія повернулася до змученого тіла. Зробила все необхідне, щоб рана не розкрилася знову, одягла чорну футболку, такого ж кольору куртку, зручні джинси та вирушила до будинку Бойдаренків.

   Охорони було багато, але всі були дещо розсіяними, тож вдалося легко прошмигнути до будинку. Кімната Каті не дала ніяких підказок, лише ще раз підтвердила, якою чудовою парою були наречені.

   Сльози скотилися по обличчю. Але для цього було не час. Мені потрібно з’ясувати, що сталося.

   Тихенько почала ходити по будинку, в пошуках підказок. Раптом повернувся Петро. Я позадкувала до виходу та покинула їхні володіння. Перед цим не забула й залишити записку з поясненнями, що не винна, яку Петро успішно розірвав у мене на очах.

   Вони мене помітили. Розпочалася погоня. Я заскочила до метро. На животі з’явилася волога, яка потроху просочувала собою футболку. Ну ось, рана розкрилася.

   Сяк-так маскуючись, вибігла з метро та подалася до квартири. Переслідувачі були тут як тут. Але вони трималися на відстані.

   Я шалено втомилася. Вколола собі одразу три останніх шприци. На щастя, це не викликало рецидиву, а лише додало сил. Мозок запрацював ще потужніше. В мене залишалося надто мало часу.

   В пам’яті зринали спогади двотижневої давності. В результаті аварії загинув Бойдаренко Степан Володимирович. «Суд досі визначає, як розподілити спадок» йшлося в статті місцевого журналу.

   Все починало складатися докупи. Аварія. Спадок. Лікарня. Медсестра.

   Коли він нарешті прийшов, я вже не змогла припинити кровотечі. Моє тіло не піддавалося мені. Поглянула на нього і не побачила гніву в очах, лише сум та розпач.

–   Це зробила твоя мама,– зронила з вуст останні слова, перед тим, як навколишній світ поринув у темряву.

–   Знаю. Вибач. Не покидай мене,– пробився крізь пелену його голос.