Розділ 4

Юля

До мене підійшов охоронець. Він один з тих, яких я найняла на роботу. Сама тому не вірю, що можу бути роботодавцем.

- Юліє Олександрівна, до вас прийшов гість. Він чекає вас на вулиці. Йому повідомити, щоб він йшов, чи ви вийдете? - повідомив мені Віталік.

- Проведи мене до нього, - відповіла я і взяла у свої руки подоли сукні. Нижній шлаейф був дуже довгим, тому і прикривав біля себе кілька сантиметрів підлоги.

Ми йшли по довгому коридорі. Люди вже почали збільшуватись. Багато виходили з картинами, які купляли у мене, та задоволеними обличчями. Велика кількість людей підходили до мене, щоб щось сказати. І саме зараз підійшов чоловік років сорока.

- Добрий вечір! Я власник дому моди "Афродіта". Мушу вам сказати, що вийшов дуже гарний вечір. Ваші дизайни красиві, а ці малюнки просто неймовірні. Мені Іринка стільки нахвалювала вас і я нарешті вирішив прийти. І не пошкодував. Мені б хотілось купити одну з ваших картин. Скажіть, де можна їх оплатити? - попросив батько Ірки.

- Дуже рада. Картину можна купити у он тієї жінки, - вказую на пані Стефу, - вона приймає покупки. Можете давати й картки. Зараз, з вашого дозволу я піду. На мене чекають.

- Звісно, не буду затримувати, - відповів сивоволосий чоловік і попрямував до бухгалтера.

Я йшла за охоронцем. Через кілька хвилин ми дістались вхідних дверей. Недалеко припаркувалась чорна машина. Спершись на капот стояв високий хлопець. Зразу ж видно - багатий, аж світиться. Гроші так і пруть з кишень дорогих штанів.  В очах, які дивляться на мене, просто читається: "Я - багатий." Ой. Він дивиться на мене. Поводься природно, Юліє. Ти не маленька дівчинка, яка мліє від кожного красунчика.

Довго не прийшлось чекати. Він відірвався від бампера і крокував до мене. Усередині ніби щось опустилось, але я зразу ж взяла себе в руки.

- Добрий вечір, - привітався юнак, а я не змогла не оцінити його знайомий і красивий голос водночас. Зберися, Юлю, він просто перехожий.

- Привіт, - відповіла я і стала, ніби вкопана. Щось не те зі мною.

- Я племінник тітки Галі. Приїхав, щоб забрати і оплатити картину. Покажіть де вона і я заберу, - продовжив він, - До речі, мене звати Давид.

- Добре, пане Давид. Мене Юлія, - простягнула руку для привітання, яку він потис, - Пройдіть за мною, - махнула я рукою і хлопець за командою пройшов слідом.

Незадовго я вказала рукою на одну з картин.

- Вона просто неймовірна. Скажіть, а ви можете її запакувати, щоб вона не пошкодилась у машині?

- Звичайно. Підійдіть до цієї жінки і можете навіть оплатити.

- Добре, дякую.

Після розмови я підійшла до Іри.

- Ти не знаєш хто це? - запитала вона мене.

- Це племінник однієї з тих жінок, які до мене підходили, - з легкістю відповіла я.

- Мені здається, чи це один із молодих підприємців. Тільки от не пам'ятаю його прізвище. Крутиться на язику, тільки не можу згадати, - припустила моя подруга.

Повз нас пройшов офіціант з бокалами шампанського. Я взяла один келих. Та не встигла отямитись, як частина шампанського вилилась просто на мою сукню, а винуватець стояв і дивився на пляму.

- Вибачте, я не хотів... Я просто ішов до вас… Мені…

- Хлопче, ви геть з глузду з'їхали… - я підвела голову і побачила Давида.

- Я дуже сильно вибачаюсь... Я виплачу за пошкоджену сукню, - почав перепрошувати хлопець.

- Просто скажіть що ви хотіли, - прошипіла я так, що аж самій стало не по-собі.

- Я підійшов, щоб ви пішли зі мною і забрали гроші з машини, бо я забув там гаманець. До цього ж, я відшкодую сукню, - поглянув на мене хлопець і в його очах я побачила іскру спокути цієї миті, і то лише на мить.

- Добре, ходім.

Довго не роздумуючи я вперто пішла, постукуючи каблуками по підлозі. Коли все ж мені запропонували сісти, то я погодилась. Принаймні, мене не украдуть.

Хлопець обійшов машину і незадовго приземлився на своє сидіння. Його очі дивились кудись. Я не розуміла, бо бачила якусь пустоту. Руки потягнулись до запалювання двигуна і руки швидко переключили ключ запалювання. Він повернувся і його губи щось сказали. Спочатку я не почула через шум у голові, а потім до мене дійшли слова, коли цокнув ключ замкнення дверей:

- Пристебніть ремінь безпеки.

Спочатку я нічого не зрозуміла і виконала умову, та через кілька хвилин до мене дійшло, що це викрадення.

Мої губи почали рухатись, але не видавали звуків, та лише через пару хвилин мої голосові зв'язки видали:

- Стоп, - я поірзалась на сидінню, - Ви мене викладаєте?

- Ну це не точно, але так, - відповів він доволі спокійним тоном, а у мене вже нерви почали здавати. І тоді я згадала, що рік тому бачила його у ресторані. Він нічого не вибрав і пішов, а я отримала прочухана від головної.  

- Що?! Ти… Ви геть з глузду з'їхали? Я на вас у суд подам! Тільки от, виберусь звідси, - стихла я. А що, двері заблоковані. Я не знаю що може зі мною зробити цей псих.

- Слухайте, я не знаю що ви собі придумали, але я вас не хочу викрадати. Тобто, не викрадаю. Я вам зараз усе поя… - я не дала цьому поганцю і завершити.

- Я не хочу чути жодного пояснення. Мені все і так ясно. А тепер попрошу вас мене висадити біля найближчої зупинки, - вирішила я і повернулась до ручки дверцят. Не встигла й отямитись, як машина почала набирати швидкість. Різко повернулась і глянула на панель. Спідометр показував сто десять кілометрів за годину.

- Що… що … що… що ти робиш? - я говорила так, ніби у мене манія швидкої їзди, хоча це не так.

- Намагаюсь втекти, бо за нами женеться хвіст. Я тобі це хотів пояснити, але ти влаштувала армагедон.

Потім хлопець узяв телефон і набрав чийсь номер.

- Привіт, Давиде. Що сталось? - зазвучав голос із телефона. Мені він навіював думку про хлопця, що грає у баскетбол. Високий, красивий, сильний. Ох, знову засміялась.

- Олександр Сергійович стався, - відповів Давид, а потім продовжив, - Видно, після укладення останнього серйозного договору він накликав на мене своїх "псів". Переслідування починається. Ми прямуємо у культурну столицю.