Розділ 6

Ми зійшли на перший поверх. Адміністраторка провела нас усміхненим поглядом. Мої руки торкнулися дверної ручки і раптово на неї лягла інша, тепла і більша долоня. Вона накрила мою повністю, ще й кінчики пальців висіли в повітрі.

- Ой, вибачте, - я зразу ж забрала свою руку з під Давидової.

- Ні, нічого, це я винен, - зразу промовив він і почухав потилицю вільною рукою.

На моє щире здивування, хлопець швидко відкрив двері і пропустив мене вперед. На своїх ботильйонах, які ми купили до всього одягу, я старалась йти елегантно. У моїх думках витала згадка про той момент, що стався кілька хвилин тому.

- Куди підемо спочатку? - вирішила запитати я.

- Не знаю, - лише відповів він і ми пішли вулицею.

Нашим поглядам відкривались кольорові будинки. Ми не помітили, як набрели на якусь вуличку, де був великий натовп людей.

Давид підійшов до одного чоловіка і запитав:

- Вибачте, а ви не знаєте, де ми знаходимось?

- Як? Ви ж на на славнозвісній площі Ринок, - здивувався перехожий.

- Ви нам не підкажете де можна знайти якийсь музей? - поцікавився хлопець.

- А он там за рогом чорна кам'яниця і написано "Музей", - допоміг нам юнак.

- Вельми вдячні, - встряла в розмову я.

- Завжди будь ласка, - покинув нас перехожий.

- Ну то що, пішли, - лише встиг сказати мій знайомий і потягнув мене за собою.

Ми підійшли до чорної будівлі. Чорний кафель манив до себе. Хотілось зазирнути всередину. Старі вікна і дерев'яні двері. Коли ми повністю занурились у глиб будинку, то я просто була шокована. Ми зайшли у широкий хол. Зверху ніби звисали колони, хоча вони тримали другий поверх. Усюди були розвішані різні пам'ятки, архітектурні скульптури і тому подібне.

Ми входили у кожну арку, де були різні експонати. Як художникові, мені було дуже цікаво їх розглядати, але як людині — не дуже.

Ми ще простояли трохи і пішли далі по вулиці. В очі кидались різні будки, біля яких стояли пані різного віку. Вони пропонували щось, говорили одна з одною. На цьому ринку було усе, починаючи  з їжі і закінчуючи різним одягом та сувенірами.

Я дивилась собі під ноги, тому й не помітила, коли повернула разом зі своїм попутником за ріг і опинилась у якомусь іншому місці. Як тільки під моїми ногами показалось бруківка іншого, темнішого кольору, я зразу ж підняла погляд. Мої очі побачили величний собор, побудований у готичному стилі.

- Ну що, зайдемо? Чи ти боїшся? - почав Кузьменко.

- З чого ти взяв? Я взагалі-то нічого не боюсь. Тому рада з тобою відвідати це місце, - тицьнула пальцем у його міцні груди і пішла у напрямку входу сама.

Та довго чекати не довелось, бо Давид мене догнав одразу біля дверей.

- Це собор святого Юра. Один з найпопулярніших соборів у всій Україні. Тут зображені різні портрети відомих людей, які стали святими і прославились на весь світ.

- Ого. А звідки ти це знаєш? - повернулась я до нього і ми зіштовхнулись носами.

Він якраз схилився до мене і я відчувала його запах. Він пахне чимось неймовірним. Мене зразу ж потягнуло доторкнутись щоки. Цей запах творив зі мною чудеса.  

- Любив подорожі, - проговорив мені ледь не в губи він. Між нами залишались лічені сантиметри.

Його погляд був зосередженим на моїх губах, потім перейшов на очі.

Давид

Її губи були дуже червоні, але я забороняв собі про них думати.    Коли я заглянув у її очі, то зрозумів - я тону. Мене забирали кудись ці очі. У них я побачив усю глибину океану. Усю красу хмурого неба над Лондоном. Усю зелень Єлисейських полів у Франції. Усю ясність сонця. Вони палали іскорками, а я згорав під цим поглядом до тла. Щось у ній мене запалювало, та що саме я не міг розуміти. Під цим поглядом я забував навіть своє ім'я. Я втрачав розум. Та коли повіки опустились, то сонце зразу ж зайшло за хмару. Світ засумував, приємна для мене пожежа згасла. Хоча це тривало одну мить, та мені здалось, що я дізнався про всі земні муки.

Якби не жінка, яка йшла ззаду нас, ми б так і стояли до вечора. Я б потонув і без круга.

Юля

- Перепрошую, - вибачилась я, та жінка пройшла вже далі.

- Давай сядемо, - запропонував мені хлопець.

- Добре, - погодилась я.

Ми сіли на найближчу лавочку. Весь час я не сказала і слова. Та й він теж. Мені не було що сказати.

- Давай дивитись якісь інші місця, - тільки й  запропонував він і ми вийшли звідти.

Я йшла позаду нього. Ми брели по якісь вуличці.

- Ти хочеш що-небуть поїсти? - запитав раптово Давид і різко повернувся до мене.

- Знаєш, а давай, - усміхнулась я йому.

- Ну, тоді за мною, - відповів мені усмішкою хлопець і почав бігти.

- Ей, зачекай, - крикнула я і побігла за ним на своїх ботильйонах.

- А ти доганяй, - гукнув мені у відповідь.

- Я ж не можу. У мене підбори, - крикнула я, але він мене не чув, бо повернув за якийсь ріг.

Я на мить розхвилювалась, але продовжила бігти. Щось з-за рогу мене раптом вхопило за талію коли я зупинилась і оглянулась на дорогу. Я тільки-но хотіла підстрибнути, але на вухо шепнули:

- Це я. Не бійся.

Це прозвучало так ніжно, що я знову ледь не підстрибнула. Я аж здивувалась.

- І навіщо ти втік, - відсторонилася я від нього і вже дивилась знизу вгору, хоч і була на підборах. Він був доволі високий. І красивий. Про що я думаю?

- Хотів щоб ти загубилась, - дивився він на мене згори вниз.

- Але ж я не загубилась, - тихше, але все ж впевненіше промовила я.

- Не загубилась, - якось поглянув на мене і усміхнувся Кузьменко. Його погляд був спокійним. Мені чомусь це подобалось. Він виглядав набагато красивішим, але я швидко відігнала від себе ці думки.

Ми ще довго дивились так один на одного. Та я перервала нашу ідилію.

- То куди нам іти?

- А ми вже прийшли, - не порушував виразу свого обличчя мій попутник.

- І де саме? - оглянулась я за його плечі, які мене відгороджували від будинків, які були тісно сплетені.  

Тут навіть було незрозуміло що є музеєм, а що простим будинком. Кожна вулиця була дуже дивно зроблена. Спочатку йде частинка будинків, тісно скріплених один з одним, а попри них — тоненькі доріжки і дорога. Мене це дивувало з самого приїзду.