Розділ 7

- Вони тут, - лише промовив він і його обличчя зблідло.

- Хто? - я поклала ніж, яким досі різала салат і підійшла до нього. Моя рука лягла на його напружене плече. 

- Вони... - лише відповів він.

Я вдивлялась у вікно і нічого не бачила, крім кількох машин, одна  з яких стояла біля готелю, а навколо стояли троє людей у чорному.

- Нам потрібно тікати звідси, - лише промовив хлопець і побіг до нашої спальні збирати речі.

- Що таке? Навіщо нам тікати звідси? - нерозуміюче запитала я, коли пройшла за ним до спальні.

- За нами знову слідкують. Нас знайшли, - відповів він, а потім продовжив, - Чого стоїш? Одягайся і збирай речі.

- Та ти можеш нормально пояснити хто саме нас переслідує? - перейшла на крик я.

- Збирай речі. У машині усе поясню, інакше вб'ють і тебе і мене, - не відставав від мене хлопець і також перейшов на крик. Прийшлось підчинятись його наказу. Я підійшла до одного запакованого пакета з моїм одягом. У ньому лежало кілька футболок, які я не встигла розпакувати. Ще в одному були штани, туфлі на підборах і кросівки. Я все склала у кілька пакетів. Перезулась у кросівки і вдягнула пальто, яке ми також встигли купити.

- Нам потрібно пройти непоміченими. - вийшов з ванни Давид і застібнув куртку.

- Але як? - задала безглузде запитання я, хоча зрозуміла це лише потім.

- Через чорний хід. Машина на іншій парковці, не на готельній, - повідомив він.

- Ти знаєш туди дорогу?  - запитала я.

- Що за дурні запитання? У тебе що, коли напади паніки, то розум перестає працювати? Звісно, я пам'ятаю куди поклав свою машину! Думаєш, я настільки погано усе пам'ятаю? - обурився він.

- Та ні, - знизала плечима, - Просто про всяк випадок.

- Такого не буває. Давай, нам потрібно тікати звідси. І пошвидше, - знову взявся командувати хлопець.

Ох, як мені не подобається цей тон! Мною батьки ніколи не командували в дитинстві, а ввічливо просили. І я знала, що потрібно, бо буде погано для мене.

- І куди на цей ра? - вирішила все ж зберігати спокій я. Юлю, будь розумніша за цього розумово відсталого.

- Не знаю. Уже в машині вирішимо. Лише потрібно виїхати звідси, - поглянув на мене хлопець і я побачила в його очах приреченість. Він, видно, не знав що робити далі.

Ми взяли пакети в руки і швидко зійшли вниз сходами до рецепшину. Давид підійшов до дівчини. Вона видала щось типу своїх фірмових фраз на кшталт "Ви вже йдете?". Я на це навіть не звернула уваги. Ми віддали ключі. Давид тишком підійшов до однієї з прибиральниць. Звичайно, я знала, що він хоче дізнатися про чорний вихід. І навіть бачила як він їй вручив кілька купюр.

Я повернула голову і побачила біля скляних дверей того ж чоловіка в чорному. Він стояв саме біля їхньої машини. Коли його очі вкотре оглядали весь зал, то побачили мене. Він ненадовго відвів погляд. Та коли знову поглянув у зал і побачив Давида, то підійшов до когось, а я швидко підбігла у бік хлопця.

- Давиде, - шарпнула я за рукав його.

- Юль, почекай. То нам туди? - вказав хлопець на якісь двері.

- Так, а потім другі двері наліво, - промовила ласкава пані і посміхнулась.

- Давиде, нас помітили, - повідомила я йому новину.

- Хто? Ті люди? - ошелешеними очима поглянув на мене він.

Я лише кивнула. Він різко поглянув на вхідні двері, які якраз встигли відчинитись. За невеличкою кількістю жильців пройшло троє людей у чорному. Хтось тицьнув пальцем у наш бік і вони попрямували до нас.

Давид, довго не думаючи, вхопив мене за одну руку,  при цьому тримаючи пакети в іншій, і потягнув у якусь сторону. Нам прийшлось бігти. Ми минули кілька дверей, а я зупинилась ненадовго і оглянулась. Вони відставали.

- Їх затримали, - відповів на моє запитання Давид і ми побігли далі.

Пробігши ще кілька метрів, ми вийшли біля мусорників.

- Тепер біжимо до парковки? - запитала я.

- Не переживай, туди не довго, - заспокоїв мене мій попутник.

Ми з пакетами в руках повернули за якийсь ріг і бігли якимись вузькими вуличками.

- І навіщо ти нас водиш сюди, коли можна пройти дорогою? - захекавшись, зупинилась і запитала я.

- Так, щоб нас ніхто не побачив. Чи ти хочеш, щоб нас вбили? - повернувся до мене хлопець, важко дихаючи.

- Ні.

- Ну от і добре. Тепер, з твоєї милості нам потрібно бігти. Я думаю, ваша скромна персона дозволить. Бо інакше нас зараз знайдуть, - сказав Давид і я побачила по його очах, що він не жартує. Скоріше кладе перед фактом.

- Добре. Я зроблю все, тільки б нас не вбили, - здалась я і вхопила його за руку. Він в свою чергу вражено на мене поглянув.

- Що? - продовжила я. - Це так, щоб я не загубилась.

- Ну як скажеш. Тобі видніше, - закотив очі він.

- Дивак, - встигла пробурмотіти я, коли мене сильна рука потягнула за собою.

Через кілька хвилин ми дістались до парковки. Я довго не могла знайти серед усіх машин нашу, зате мене знову вхопили за руку і потягнули у якийсь бік. Я відчула тепло руки Давида.

Чорна мазда стояла непримітно на парковці і нічим не вирізнялась споміж інших.

- Сідай, нам потрібно якнайшвидше звідси вшиватись, поки нас не знайшли! - крикнув хлопець, який встиг вже сісти. Я ж, в свою чергу, лише запихала пакети на задні сидіння.

- Не кричи на мене! - крикнула я йому в відповідь.

- Юлю, - почав він спокійним тоном, - давай ти  швиденько сядеш і ми поїдемо швидко з цього міста, - прошипів скрізь зуби він.

- Ну добре, добре, не психуй, - вирішила сісти я. Після його слів мене ніби холодною водою облили.

- Отак би зразу, - буркнув він, але я вдала, що не чую. Не хотілось починати нову сварку.

Машина дуже швидко покинула паркінг. За мить вона пронеслася повз готель. Біля нього стояла та машина. У ній нікого не було, але усі перебували у готелі і з'ясовували щось з адміністраторкою. Я на мить побачила, що один із них помітив нашу машину. Якби не затемнені бокові вікна, вони б побачили нас.

- То ти знаєш як нам виїхати з цього міста? - знову запитала я.