У ритмі щастя

Розділ 10

Юля

У мене відвисла щелепа. Я сподівалась на усе крім цього. Думала, що ми брат і сестра, які хочуть жити разом. Але ні, чоловік і дружина.

- Подзвони до свого дружка і запитай його, що він натворив, - промовила я. Сама не очікувала на такий спокій у голосі. Напевне, це через те, що я кілька днів підряд знаходжусь у дорозі. У мене таке було завжди. Потрібно перепочити. Того, що я спала в машині, було не достатньо, бо той дивак лежав біля мене. Усередині мене вирувала буря емоцій у ті хвилини, але з себе видавити я змогла тільки усмішку. Мені здалось, чи я починаю з’їжджати з розуму? Ні, таки вже з'їхала з цим пришелепкуватим дурнем. Тепер уже нічого не зміниш.

- Той, як ти кажеш дружок, має велику кіпу роботи. Йому зараз не до мене, - продовжуючи тримати спокійне обличчя, говорив Давид, а всередині мене в той час все так і сіпалось. Хотілось встати і дати йому доброго прочухана, але якось я себе стримувала. Сама не розумію як.

- Хіба він не може присвятити один нещасний дзвінок своєму другу? Не може вислухати? - презирливо запитала я, але у відповідь почула сухий тон.

- На жаль, ні, - встиг сказати він, коли його перебив гудок повідомлення на телефоні. Це був саме його телефон. Він відкрив повідомлення і наступив брови. Тривало це кілька хвилин.

- Отже, - перервав тишу він і поглянув на мене, а тоді продовжив, - мій, як ти виразилась, дружок, ніби почув нас і надіслав мені повідомлення чому ми маємо такі прізвища. Та інше. Зараз слухай уважно, щоб не було потім до мене запитань, - він зупинився і поглянув на мене, щоб впевнитись, що я його слухаю. Потім глянув на екран і, відкашлявшись, почав: " Привіт, друже! Мені тільки що прийшло повідомлення від тих, в кого я замовляв ваші документи. Знаю, у вас багато зараз запитань, тому відповідаю стисло. Увечері з вами зв'яжуся і поясню більше. Відповім на усі запитання. Знаю, у вас прізвище смішне, та вигадати нове за такий короткий час не вдалось. Та й воно зроблене так, щоб вас прикрити. Далі. Чому ви чоловік і дружина? Відповідь проста. Жінка, у якої ми хотіли квартиру знімати, сказала, що приймає тільки одружених, або одиноких. Прийшлось вас розписати. Більше не маю часу писати, бо є ще купа роботи. Ввечері здзвонимось."

Я ледь не пирхнула зо сміху. Їм точно там розуму бракує! Таке прізвище, щоб нас прикрити!Допетрати тільки до такого! Дивина.

- Як бачиш, усе не так страшно, як ти говорила, - перебив мої роздуми Давид і його тон.

- Це не усі мої запитання. І взагалі, включи музику, а то щось сумно їхати, - з цим проханням я повернулась до вікна і почала  дивитись на місто.

З динаміків по всьому салону 
розлилась знайома мелодія. Я її знала давно. Це співав гурт "Скрябін". Пісня - "Місця щасливих людей". Моя улюблена. Враз до мене прийшла одна думка, яку я захотіла озвучити, але передумала і почала розглядати місто.

Воно не було подібним на Львів, там, де була велика кількість будинків разом, а потім вузькі вулички. І не було подібним на Київ, який з самого ранку гудів людьми, які поспішали на роботу. Воно було якесь спокійніше. Тут було багато вільного простору. Багатоповерхівки не здавались такими високими. Ми їхали вниз. По тротуарах йшли спокійно люди. Тут навіть небо якесь спокійніше. Нічого не предвіщає. Слухаючи пісню я уявляла себе у тих місцях, які описував співак. Чомусь згадався тато. Згадалась мати. Мама, риси обличчя якої я ледве пам'ятаю. Вона так швидко пішла, тож я її і пам'ятаю такою молодою.

- І куди нам їхати? - запитала я Давида, який був у сонцезахисних окулярах. Пісня вже завершилась, як і мої думки.

- Ще недалеко. Зараз з'їдемо нижче літака і все, ми на місці, - не відвертаючись від дороги, правив юнак.

- Літак? - мене це здивувало. Ніколи не думала, що тут є аеропорт. Від цього запитання він аж повернувся до мене.

- Тільки не думай, що це аеропорт. Ні. Це кам'яна фігура літака. Бачиш, - він ввімкнув мені картинку на карті і я побачила літак, який хоче полетіти у небо.

- Ого. Хочу побачити його зблизька, - вирвалось у мене. Я спочатку дивилась на картинку, а вже тоді згадала, що я сказала і вирячила очі на хлопця.

- Ми ж зможемо іноді гуляти містом. Не завжди будемо засиджуватись у квартирі, - відповів на мій погляд Давид.

- Класно. Уже не можу витерпіти, щоб прогулятись цим містом. До речі, а на якій вулиці ми будемо жити? - запитала я чисто з цікавості.

- На вулиці Степана Бандери. Це майже центральна, але трохи знаходиться дальше від цієї дороги, якою ми їдемо. Зараз повернемо наліво. Бачиш, ось сюди, - він мені показував куди і я вдивлялась кудись, дивлячись на поворот.

Дійсно, гарна вулиця. Та мене більше цікавлять місця, де можна погуляти.

Ми повернули за ріг і опинились у якомусь старенькому під'їзді. Хто ж знав, що така вулиця буде мати таку частинку. Вона доволі старенька.

- Який там у нас поверх? - поцікавилась я.

- Четвертий. Квартира сорок один, - відповів він і подивився на вікна.

На моєму наручному годиннику показувало опів на восьму. Старенька жінка напевне ще спить. Я це і виразила Давиду.

- Зараз перевіримо.

Ми захотіли дзвонити у домофон, але з дверей під'їзду хтось вийшов і ми проскочили.

- Готуйся почути грубі крики, - сказала я хлопцю, коли ми саме піднімались бетонними сходинками.

- Чому тут немає ліфта? Їм що, грошей шкода? - натомість скаржився послугами мій попутник.

- Ти що, не знаєш? - здивовано підняла брови я.

- Не знаю чого?

- Якщо будинок має менше, ніж сім поверхів, то до нього не має ліфта. Він існує просто так.

- Правда? Я не знав. Чесно, - він так поглянув на мене, ніби я йому Америку відкрила.

- Та ж звідки вам про це знати, принце. Ви ж жили у замку, а не в багатоповерхівці.

- Ой, все. Тільки нічого не кажи. Я знаю про це.

- Дайте мені хтось камеру. Він визнає свою поразку! Потрібно зберегти це напам'ять.

- Взагалі-то, ми уже прийшли, - тицьнув хлопець на двері, які були ніби у червоному оксамиті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше