Розділ 22

Юля

Те, що повідомила моя подруга, мене неабияк здивувало. Хіба може таке статись? Хіба можна так використати мою подругу? Коли я зустрілась поглядом з Давидом, то він нічого не відображав. Правильно, він нічого не знав. Тай, напевно, йому нічого не говорили. Та мені стало навіть трохи бридко, оскільки я не сподівалась від нього такого.  

Я пройшла у нашу кімнату і засіла за книгу. Звісно, почала з Віднесених вітром. Глава за главою і я поринула у світ книги. У світ Америки. Коли мене окликнув Давид, мої очі потрапили на годинник. На ньому була восьма година.

- Де ти знову пропала?

- Я читала, - навіть не поворушивши краєчком своїх нервів промовила я.

- Те, що потрібно на завтра?

Після його запитання я повернула очі, повні шоку, на нього. Я геть забула про це. Щоб розрадити думки про Іру, я погрузла в книжку з головою, але забула про планування.

- Точно. Дякую, що нагадав, - я, покинувши кухню і нічого не перекусивши, кинулась до нашої кімнати.

На мої очі зразу попало планування. Всередині була картка з написаним розкладом. Що ж, завтра перший урок і на ньому діти писатимуть контрольну. Завтра лише над помилками попрацювати. Хух, добре. У наступному класі сусідка писала дати відповідь на запитання. Треба заглянути на ті запитання. Так-с, завтра у мене чотири уроки. І у інших двох класах було завдання написати твори. Точно, це ж один і той самий клас. Ну, не густо. Та все ж, що є.

Цікаво, а що у Давида?

Я лише краєм ока поглянула. Спочатку розглянулась на різні боки, а потім взяла картку з розкладом. У нього також виявилось чотири уроки. Йому набагато легко. Коли я почула, що рука лягла на дверну ручку і потягнула її вниз, то зразу ж поклала карточку на місце.

Він зайшов поважними кроками. Спина рівна, обличчя кам’яне, душа віє холодом.  Він сів з іншого боку від мене і потягнувся через ціле ліжко, щоб дістати планування. Ми сиділи спинами один до одного. Я читала своє, а він своє. Хлопець щось мугикав собі під ніс.

- Що там у тебе? – вирішила запитати я.

- Та нічого, лише здавати деякі завдання і все.

- Ти хоч знаєш як їх здавати? – мені стало цікаво чи вміє цей татовий синочок хоч щось робити.

- Не повіриш, - він повернувся до мене обличчям і між нами залишилось кілька сантиметрів. Запанувала якась тиша. Його погляд опустився на мої губи. Ми стояли так якийсь час, але перебило це усе його кашель. – Та я умію робити це. У мене був фізрук, який хотів від мене багато.  

Він зразу ж встав з ліжка і пішов у невідомому напрямку, а я залишилась так сидіти.

***

Іра

Він взяв трубку і з динаміків пролинув голос Андрія.

-Алло?

-Алло, - трохи хриплуватим голосом відповіла я і зразу відкашлялась.

- Ти щось хотіла, - його холодний голос обвівав мене в душі. Я здригнулась від цього.

- Можеш приїхати? – я продиктувала йому адресу і хлопець вимкнув телефон, нічого не пояснивши.

Я вийшла на вулицю. Ще було доволі холодно як на початок літа. Багато машин проїжджало повз галерею. Декілька людей звернули в двері. Охоронець просканував кожного спеціальним апаратом. Через якийсь час машина, яка мені була відома з першого дня і проминалась у памяті, постала перед галереєю.

До мене величавою ходою йшов він. Я навіть не зрозуміла коли хлопець опинився біля мене.

- Ти щось хотіла? – його холод обпікав мою душу. Мені здалось, що це була не та людина, яка пригортала мене до себе, цілувала і ніжно гладила.

- Ходи, поговоримо, - я пройшла всередину в галерею і повернулась, щоб поглянути, чи йде він за мною. Хлопець йшов і оглядався навколо. Та лише кілька разів.

Я пройшла повз люд, який розглядав картини, до кабінету. Коли Андрій зайшов туди, то я зачинила за ним двері.

- Сідай, - я вказала на одне з крісел. За моєю командою він умостився, а я пройшла і сіла навпроти нього на кріслі.

- Викладай, що хотіла, - не відставав від мене він.

- Я погоджуюсь на твою пропозицію, - знайшла у собі сили, щоб відповісти йому.

Я бачила, як його очі лише на хвилину блиснули від здивування, але потім знову повернулись попередні  емоції.

- Що ж, і що змусило тебе змінити думку?

- Хіба тебе це зараз хвилює?

-Мені цікаво, що ж змусило тебе змінити свою думку.

Я важко видихнула, а потім почала говорити усе, що зі мною сталось сьогодні. Не знаю, просто захотілось  комусь виговоритись. Хлопець на це мовчав. Коли я закінчила, то він видав лише одне-єдине словечко:

-Добре.

Після якогось часу мовчанки я все ж таки промовила:

- Що ж, то наскільки тобі потрібна дівчина у вигляді мене?

- Дай подумати. Хм. Думаю, на цілий червень буде достатньо.

- Добре. Коли ми будемо знайомитись з твоєю мамою? Бо ж з моїм татом варто завтра.

- Чому це ми з твоїм татом маємо завтра познайомитись? – він підняв ногу і поклав на іншу.

- Боюсь, до неділі він зіграє моє весілля.

- Скажи, а хіба той хлопець такий поганий?

- Так. Він корисливий. Для них головне – отримати мене, щоб отримувати більшу допомогу від батька. А він, затуманений бажанням мене захистити і знайти гарного мені чоловіка, навіть не звертає уваги на те, що діється навколо. А хіба в твоїй місцевості немає гарних дівчат?

- На жаль, вони усі знають моє положення у місті і багато хто хоче вибитись сюди. Тому я вибрав тебе. І в якомусь контексті моя мама трохи схожа на твого батька.  

- Добре, не буду тебе мучити. Так-с, завтра будемо їхати до мого тата. Запамятай, його звати Віктор Сергійович. Далі, мою маму звати Оксана Степанівна. Це перше. Друге, у мене рідних братів і сестер немає. Ми разом приїдемо туди, тому тобі не прийдеться бути окремо. Зараз я зроблю попередження для тата, щоб для нього це був сюрприз, але не скажу з ким прийду. Він – людина, яка може бути проти мого вибору. Тому, кріпись. Реально співчуваю. Як ми познайомились? Це найчастіше запитання і у нас не буде так, як у книжках. Ми його придумаємо самі. Зараз. Вперед, твої ідеї.