У ритмі щастя

Розділ 28

Давид

Мені не хотілось, але я мусів це робити. Повідомлення від Андрія прийшло післ
я нашої бурної ночі. Я вже хотів засинати, але дисплей запалахкотів і висвітилось нове повідомлення. Після прочитання мене осягнуло бажання залишитись з нею, але захистити її було більше бажання.

Я трохи ще полежав, але потім встав легенько, впевнившись, що моя пані спить. Спочатку я одягнувся а потім сів писати записку їй. Це все продовжувалось до світанку, тому я зрозумів ,що вона незадовго прокинеться. Приготував їй їсти, а потім зібрав рюкзак в дорогу. Він був не великий, та все ж. Потім вийшов на вулицю. Я машину залишаю тут. Поглянув востаннє на вікна, де знаходилась її кімната і важко видихнув. Я розумів наскільки мені тепер буде важко без неї. Без її голосу, без її поведінки і без того щастя, яке я до неї відчував. Ця пригода - це наше кохання. І той ритм, у якому ми перебували - це був ритм наших сердець, які бились одне для одного. Тепер я відчув смак ще однієї втрати.

Я, звичайно, можу повернутись до неї, але таким чином наражу її на небезпеку. Та цього мені вже не потрібно.

Посеред роздумів мене увірвав якийсь чоловік. Він був високий і у чорному костюмі, до того ж міцний чоловік. Якщо втечеш, то дожене, щей добряче надає на горіхи.

- Доброго ранку! Ви, випадково не Давид Кузьменко? - хриплий голос розірвав тишу.

- Я. А ви, власне, що хотіли?

- Вам краще пройти зі мною.

- А інакше що?

- А інакше силою затягнемо.

І не встиг я щось сказати, як мене усадили на заднє сидіння чорного пікапа. Як тільки це було зроблено, то машина зрушила з місця. Та мене здивувало те, що я пам'ятаю цю машину. Я побачив навпроти себе обличчя на якому були сонячні окуляри. Чоловік усміхався знайомою для мене усмішкою. Десь я таке бачив, але де.

Коли окуляри опустились на ніс, то я зрозумів, що це Олександр Сергійович.

- Ну привіт, Давиде.

- Доброго ранку, - пробурмотів я.

- Чому ж так офіційно, хлопчику мій? - до нудоти ласкавим голосочком повів той.

- А хіба ми рідні з вами, я чи маємо щось спільне? - запитав я.

- Чому ж, нам потрібно триматись разом, - продовжив терти мій розум своїм голос чоловік.

- Відколи це, - підняв я одну брову.

Він засміявся.

- Відтоді, відколи помер твій батько і нам приходиться вести разом наш свій бізнес, - розвів руками Олександр Сергійович.

- Хіба ви не хотіли мене вбити?  - поцікавився я.

- Хлопчику мій, ти перечитався пригодницьких романів. І дуже далекий від сучасного світу. Якби мені цього захотілось, то я б не чекав до цього часу, - я хотів після цих слів щось сказати, але мені не дали. - Ти знаєш, бути другим - це завжди якось не чесно. Тобі завжди дістається менше уваги, менше грошей, менша частина бізнесу, а йому усього більше. Отак було щ твоїм татом. Йому діставалось всього більше. Жінка, син. А у мене немає цього. Та повернімося до попередньої теми. Ти мені потрібен лише щоб сказати одне: якщо хочеш жити і бути вільним, то підпиши цей папірець і ти вільний.

- А якщо не підпишу? - запитав я, а моє обличчя не виказувало жодних думок.

- Тоді, - почав він, погладжуючи пальцем підставку. - Тебе вб'ють, закопають у лісі, а потім об'являть як загубленого. І твоя частина перейде до моїх рук. Ну як тобі такий розвиток подій?

- Я не... - почав говорити я, але враз у вухах пронісся сигнал автомобіля. Потім різкий звук гальмів і все. Машина почала обертатись, поки не врізалась в щось, бо пронісся удар об щось. Я побачив, як навколо мене усі мали якісь рани і непритомні. Завдяки інстинкту самозбереження я виліз з машини. Пам'ятаю, як тільки я виліз на достатню відстань, зверху впало дерево на машину. Я не відчував ніг. Враз мені стало погано і я також втратив зв'язок з реальним світом, а перед очима постала темна пелена.

Я прокинувся у якусь палаті. Усе навколо було білим. Біля мого ліжка була чиясь статура. Вона була освітлена сонцем, тому я не міг її розгледіти. А ще, я не відчуваю своїх ніг. Таке враження, ніби їх у мене відрізали. Та коли сонце заховалось за хмару я все ж сміг побачити фігуру. Це була Юля.

Юля


Я довго сиділа і чекала. Не знаю чого, але мені було не по собі. Щось усередині ніби йокнуло. Я згадала, що потрібно забрати пані Катерину з лікарні і помалу почала одягатись. Мені було дуже важко на душі, тому я у маршрутці не могла відволіктись, від чого і вийшла. Тепер я йшла знайомою доріжкою. На мені не було жодної верхньої одежі. Лише початок червня допоміг розвіяти мою тугу. Сонце, яке ясно світило, для мене не було милим. Мені здалось, що я у цей день втратила частинку своєї душі. Ніби якийсь шматочок відпав від серця і загубився.

Я ледь дочовгала до лікарні у власних роздумах. Хотілось просто звалитись на ліжко і лежати, але обов'язок не давав цього зробити (про почуття власної совісті я просто мовчу).

- Привіт! - коли я опинилась у палаті, то що мене привіталась жінка.

- Привіт! - відповіла я і спочатку усміхнулась, а потім знову понурила голову.

- Що сталось? - зразу запитала занепокоєна старенька.

- Та нічого, - я шморгнула носом, який наповнився після сліз.

- Точно? - перепитала вона.

Я від цього не змогла стримати сліз і почала плакати.

- Ну ж бо, сідай, - запропонувала бабуся Катерина.

Коли я сіла, то вона була уже одягнена і готова йти, але та пригорнула мене до себе і потерла по плечах. Я лише тихо схлипувала.

- Розкажи но своїй бабусі про усе, що сталось. До речі, а де твій чоловік?

Після цього я почала ще більше плакати.

- Ну ну.

- Він мені... гик... не чоловікккк, - і я заплакала.

- Це як так, сонце моє?

Після цих слів я відсторонились і поглянула на неї. Вона усміхалась і так тепло.

- Ну... Я... За нами гнались погані люди. Вони хотіли вбити Давида. А до цього ми з ним не були знайомі і... - я розповіла про усе, що сталось. Ми пішли на маршрутку, а потім і до дому.

Через якийсь час продзвенів домашній телефон. Я на усіх парах кинулася туди.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше