Глава 1. Початок кінця

Ви коли-небудь сумували за людиною, обличчя та імені якої не пам’ятаєте? Постійно огортає відчуття наче ти знав її, переживав разом з цією людиною якісь моменти, але все наче в тумані, в забутті... Уже котрий раз прокидаюся посеред ночі від снів. Хто ці люди? Чи існують вони взагалі? Голос такий знайомий, але знову його обличчя розмите…. Усе це виглядає, як безглуздий жарт розуму, наче нескінченне марево, вигадка, проте так і манить своєю загадковістю.

Наш екіпаж успішно приземлився на планету А672 і з того моменту мене не полишало відчуття, що чогось не вистачає. Наче всі були на місці, але серце огортала печаль. Це не було схоже на тугу за домівкою чи друзями. Але ж тоді за ким, як не за близькими я могла сумувати? Ще на Землі я знала, що експедиція на А672 триватиме понад 6 місяців, але тепер усією душею і серцем мене тянуло далі, до незвіданих галактик і планет.

На цій екзопланеті у кожного з нас була своя місія, тому часу на балачки і психоаналіз не було. Та й навіть якщо мене і запитали, чи все нормально, я б відповіла що так, адже як пояснити те, що я відчувала? Це було досить не раціонально витрачати час на емоції, що виникали нізвідки і без причини. Тому нічого не залишалося, як працювати до знемоги. Я як космобіолог відповідала за написання звітів про навколишнє середовище і було б дуже прикро, якби я підвела свою команду. Цілими днями я вимірювала температуру повітряних потоків, встановлюючи роботів-індикаторів, досліджувала різноманіття флори і фауни. Дні проходили одноманітно: перевірка даних, робота в лабораторії, обчислювання показників…. Та одного разу, сидячи допізна в лабораторії, я випадково заснула на робочому місці і побачила один дивний сон.

 ***

Звук сирени. З неймовірною швидкістю наш корабель летів назустріч чомусь невідомому. На борту нас було п'ятеро. "Порушено захисний покрив корабля, починає займатися ліве крило", - почула стриманий, навіть спокійний голос нашого командира. "Неможливо надіслати сигнал про допомогу", - більш тривожно мовив хтось з екіпажу і додав: - "Зіткнення неможливо оминути. Тепер усе." Далі тетемрява.

- Бідолашна, залишилася геть одна. Усі загинули, та вона ще відчайдушно тримається за життя, - чутно один голос з палати.

- Її показники в нормі, є шанс, що вона одужає, - каже хтось другий.

Пройшло чимало часу доки я прийшла до тями.

- Як ви себе почуваєте ? - запитав мене лікар.

- Щось у голові паморочиться.

- Це нормально. Нам довелося ввести вас у штучну кому, так як опіки на вашому тілі були досить серйозними.

- Мої друзі…, - я намагалася піднятися з ліжка.

- Вам необхідно набиратися сил. Не хвилюйтеся, ви в безпечному місці. 

- Чому ви уникаєте мого запитання ? - стурбовано сказала я.

- На жаль, мені не надали такої інформації.

У палату зайшла дівчина. На вигляд їй було щонайбільше вісімнадцять.

- Мене звати Вілентес, я з ради безпеки еліносців. Зараз ви в абсолютній безпеці. Ви знаходитесь у шпиталі на космічній станції "Декаос 256". Протягом кількох тижнів ви були в капсулі інтенсивного відновлення, оскільки ураження були значними.

- А що з іншими ?

- Мені прикро це казати, проте ніхто з них не вижив. 

Тиша. Я не могла в це повірити. Мене огорнув сум і жах того, що я вже ніколи їх не побачу. Через декілька хвилин дівчина продовжила:

- Ви більше не потребуєте медичної допомоги, тому вас слід поселити в котрійсь із житлових капсул. 

Опинившись у просторій кімнаті, я не могла назвати її "капсулою". Я була дуже втомлена і як тільки лягла на ліжко - поринула в глибокий сон.

***

Коли я прокинулася, вже всі працювали. Як тільки я вийшла із затемненого приміщення, яскраве світло осліпило мене. Хтось заговорив:

- Лідіє, ви тільки прокинулися ? – почула здивований голос.

- Так, - намагаючись оговтатися після дивного сну, відповіла я.

- Усе гаразд? Ви декілька днів не відпочивали в капсулі здорового сну. Зробіть сьогодні вихідний.

- Зі мною все добре і я не потребую відпочинку. Я вже бадьора і повна сил.

- Ну якщо ви так кажете…, – сумнівним голосом заговорили до мене.

- Аякже, - посміхнулася я.

Увесь день я постійно думала про те, що мені наснилося. Складно було працювати, коли думки були про інше. Не пам’ятаю, коли востаннє бачила які-небудь сновидіння. У котрий раз я не хотіла відпочивати у капсулі, думаю, через неї мені нічого не сниться. Тому знову лягла в лабораторії.