Глава 2. Ти в моїх думках

Морок і тиша. Я озираюсь довкола, кричучи "Агов! Тут хтось є ?" Раптом вдалині загоряється світло. Я йду вперед - і воно стає яскравішим. Уже біжу. Усе ближче і ближче. Аж ось, переді мною з'являється камінь бурштинового кольору. Його краса і тепло наче промовляє "доторкнись, доторкнись". Як тільки це зробила - мені запаморочилось у голові, і я знепритомніла. Прийшовши до тями, я опинилась у неймовірно великій залі. Де я ? Це сон чи на яву ? Все більше і більше з'являлось запитань, проте відповідей не могла знайти. Тут нікого не було. Оглядаючи залу, я помітила дивні орнаменти на колонах, вироблені з невідомого мені металу. Деякі з них проросли мохом та плющем. На стелі висіла гігантська люстра. Меблів, квітів, картин та інших предметів ознак життя тутешніх мешканців не було. Усе тут виглядало так, наче ніхто не жив протягом кількох тисячоліть. Йдучи далі по коридору, я помітила тінь. Через мить вона зникла. Куди ви ? Відповіді я не почула. Далі ще два марева - дівчини, що сміялися і кудись бігли, були одягнені в сукні, прикрашені квітами. На шиї однієї з них мерехтіло смарагдове намисто.

- Скоріше, Літо, ми ж запізнимося на свято. Орфея знову буде злитися, - промовила дівчина в блакитній сукні.

- Ціаро, заспокойся. Вона нічого нам не скаже.

- Чому ти так впевнена ?

- Тому що я несу їй подарунок, - показує дівчина з намистом маленький мішечок, в якому були дрібні квіти.

- Це ж пелюстки кришталевої троянди. Де ти їх знайшла ?

- Не я їх знайшла, а вони мене, - відповіла Літа. 

- Не хочеш казати - ну і добре, - промовила друга, наступивши брови.

До них підійшла третя дівчина. Її сукня була вишита золотими нитками. Замість звичайних віночка чи квітів, вплетені у волосся - тіара, всипана позолоченими квітами, листками та коштовним камінням. 

- Сестрички, де ви так довго були? Уже всі зібралися, а вас нема.

- Сама знаєш були термінові справи, і ось тримай подарунок від шанувальника, - подала мішечок Літа, посміхаючись.

- Це про якого шанувальника ти кажеш? Чому як завжди я дізнаюсь останньою? - обурено запитала Ціара.

- Немає часу на пусті балачки, ходімо, -  відповіла третя сестра.

Дівчата вийшли з замку, я - за ними. Опинившись на площі, я на мить загубила їх через натовп. Життя тут вирувало: і дорослі, і діти танцювали, співали, гомоніли, сміялися. Що я не робила, як я не намагалася привернути увагу людей, все одно ніхто мене не чув. Я здавалася привидом. Зазвучали сурми - і народ замовк. Вийшов король разом зі своєю дружиною та чотирма дітьми, серед яких помітила Орфею, Ціару та Літу. Праворуч від короля стояв юнак. Наші погляди збіглися - і він посміхнувся. Невже він мене бачить? Король привітав усіх присутніх з великим весняним святом - Галісеєю, днем миру та злагоди. Народ святкував, усе було чудово. Під вечір було оголошено про заручини між принцесою Еліносу Орфеєю та принцом Катару - Веліосом. Сидячи за святковим столом, знову помітила його погляд. Він відійшов і подав мені знак йти за ним. Коли ми прийшли до берега озера, він заговорив:

- Знаєш як воно називається?

- Ні.

- Дакріон, що означає "озеро сліз". За легендою, колись тут загинув великий воїн, а його кохана так плакала, що залила усю цю долину. 

Він різко перевів погляд на мене і додав:

- Тобі казали що в тебе гарні очі? Вони схожі на це озеро: такі бездонні і блакитні...

Ми стояли і мовчали. Звіддаля була чутна музика.

- Моя улюблена. Може потанцюємо?

Я погодилась. Взявши мене за талію, ми поринули в танець. Мелодія була повільна і приємна.

- Чому лише ти бачиш і чуєш мене?

- Тому що це мої спогади.

- Я сплю?

- І так, і ні. 

- Як тебе звати?

- Люціус.

- Що я тут роблю?

- На це питання я не можу дати відповіді, лиш ти сама. Нам пора повертатися інакше ти пропустиш.

- Пропущу що?

Повернувшись, святковий настрій кудись зник. Народ був похмурим.

- Колись наші народи воювали, та тепер....

- Ви думаєте ми пробачимо вам за те, що ви вбили наших батьків, за те, що пролили невинну кров катарійську?!

- Аїдо! Годі! Сьогодні велике свято. Ти прекрасно знаєш, що наш батько помер від серцевого нападу.

- Брате, його отруїли! - кричить Летиція.

- Заспокойся, навіжена, - не витримав Веліос.

- О ні, це не я навіжена. Це ви зійшли з розуму: з власним ворогом за столом вечеряєте! Катарійці та еліносці ніколи не будуть нам братами!

І тут Аїда замахується ножем на короля, проте ненароком ранить його дружину. Розпочався бій. Крик і хаос. Летиція, друга сестра Веліоса, підняла зброю на Люціуса. 

Аїда, промовивши "еліноська зміюка мого брата причарувала", запустила стрілою в Орфею, проте Веліос закрив її собою. 

- Веліосе! - вскрикнула дівчина, плачучи над своїм коханим.

- Брате!

Видно, як троє охопило зі всіх сторін Короля. Люціус відбивається, проте один катарієць його ранить.

- Короля вбито ! Відступаємо.

Сльози, виски, знову темрява. Чую знайомий голос: "Можливо тобі вдасться змінити минуле".

***

Раптово прокидаюь і зхоплююсь з ліжка. В очах мутно, бачу в іншому кінці лабораторії тінь, яка схожа на загадкового хлопця зі сну. Через мить марево зникає, у дверях з’являється інженер роботизованих систем.

- Усе нормально? Ти якась злякана. Знову тут спала?

- Так. Навіщо ти прийшов?

- Мені сказали допомогти тобі.

- Але я не потребую...

- Це не тобі і не мені вирішувати. Так наказав командир.

- Що ж…. Тоді допоможи поремонтувати ось ці декілька роботів.

- Добре. Так, що тут.

Ми просиділи декілька годин.

- Ну тут майже все. Подай мені ось тей чіп-код. Дякую. Як тобі тут?

- Нормально.

- Хм…. Щось не дуже впевнено ти сказала. А якщо чесно?

- Почуваю себе тут наче чужою. Чогось не вистачає та й ті сни...