Глава 3. Знайомство

У цей час я була в своїй кімнаті. Раптом хтось постукав у двері та запитав :

- Можна зайти ?

- Так.

У кімнату ввійшла світловолоса дівчина. В її блакитних очах був відблиск туги і розчарування. Це була Орфея.

- Привіт. Мене звати...

- Орфея. А мене Лідія.

- Так, - здивовано глянула на мене.

- Ти звідки ?

- Я з Землі.

- Скільки тобі ?

- Сімнадцять. 

- Ти знаєш, що стало причиною аварії вашого корабля ?

- Ні.

- Ви потрапили на територію обстрілу. Зараз між нашою расою та катарійцями розгортаються бойові дії. 

- Це багато що пояснює.

Через хвилину в кімнату зайшли ще дві дівчини:

- Ми принесли соку евглен-дерева. Випий. Це додасть тобі сил, - сказала мені дівчина з рожевим волоссям.

- Мене звати...

- Ціара. А тебе - Літа.

- Орфею, це ти пробовкала?

- Ні, я гадки не маю, звідки вона знає наші імена.

- Зараз ми проведемо екскурсію станцією, познайомимо тебе зі всіма, - захоплено каже Ціара.

- Навіщо? Вона тут не на довго. Тут, на станції, небезпечно, її потрібно відправити туди, звідки вона, - серйозно відповіла Орфея.

- Якщо тут так небезпечно, то чому ви тут?

- Це наш обов'язок, хто як не ми.

- Тоді я теж залишуся.

- Це не твоя війна.

- А може... Вона та сама, - каже Літа.

- Не може бути.

- Може, - погоджуються з сестрою Ціара.

- Про що ви? - питаю в подиві я.

- Ходімо, покажу тобі станцію, - беручи мене за руку, повела з кімнати Ціара.

- Ким вона не була б - я їй не довіряю, - сказала Орфея, як тільки двері зачинилися.

- Нехай, та в мене ще є надія. Уяви, що можна було б все повернути. Все було б я колись. Тато, мама та твій….

- А якщо вона шпигунка ? Тоді вона дізнається все, віднайде камінь часу, і тоді вже нічого не повернути.

- Ти ж бачиш: ми програємо цю війну, і якщо не ризикнути...

- Гаразд, підемо до брата, спитаємо, що він думає.

Ми йшли довгими коридорами. Ціара напрочуд була дуже говірка та весела, неначе біда її оминула, наче війна ніколи не приходила в її життя. Спочатку ми зайшли в читацький зал, де була неймовірна кількість книг, проте мою увагу привернула одна. Я хотіла доторкнутися до неї, але Ціара почала гортати сторінки і промовила:

- Це історія нашого народу. Тут написано всі події останнього тисячоліття. Колись ми жили в мирі та спокої, доки одного разу катарійці не викрали одну важливу річ.

- Що саме ?

- Якщо я тобі скажу, Орфея мене приб'є.

- Камінь часу ? 

- А ти звідки знаєш ?

- Я бачила його уві сні. 

- Цього не може бути. У нас існує легенда: хто побачить уві сні камінь часу і доторкнеться до нього, той віднайде істину і примирить наші народи.

- Я хочу вам допомогти, але не знаю як.

- Ходімо до мого брата. Я навіть знаю де він зараз, як завжди знаходиться в оранжереї. Нам потрібно на найвищий поверх. 

Ми йшли довгим коридором і раптом Ціара каже: "Стій". Але ніякого ліфту чи сходинок я не бачила. Вона зробила жест рукою і вмить нас підняла тонка кристалічна плита смарагдового кольору і ми рушили з місця. Поки ми піднімалися нагору, я оглядала кожний поверх, на якому було видно інших жителів станції. "Все, ми прибули", - каже дівчина і додає: - "Ходімо, чого стоїш ?". Ще кілька поворотів коридорами - і ми прийшли до оранжереї. На відміну від інших корпусів станції тут було досить спекотно та вогко.

- Це найбільша колекція рослин у всій системі Ню, - несподівано заговорила після тривалого мовчання Ціара.

Тут було безліч рослин: від величезної гліцинії та гігантських ліан до маленьких біолюмінесцентних мохів та грибів, що росли прямо на корі дерев. Окрім фауни тут жили метелики-примари та створіння під назвою "аніма", назва яких походила від слова "душа", що були схожі на блакитні вогники. Витаючи в повітрі, вони наче щось шепотіли. Коли я розглядала листки здоровенної папороті, я почула голос Ціари, що доносився звіддаля. Підійшовши до неї, я помітила поряд високого світловолосого хлопця. Його сірі очі нагадували осінній туманний ранок і перші заморозки. Це був Люціус. Він заговорив перший:

- Тепер я знаю, що ти тут робиш – з легкою усмішкою сказав він.  

Від його слів, голосу, жестів здригнулася душа. У мене з’явилося відчуття наче знаю його сотні років.

Далі він говорив з сестрою:

- Ціаро, де Орфея та Літа? Піди дізнайся. 

Потім звернувся до мене навіть, не дивлячись в обличчя: 

- Ходімо покажу тобі головну окрасу оранжереї. 

Ми йшли тоненькою стежкою. Незручна тиша.

- Не знаю як ти потрапила в мою підсвідомість та спогади, проте ніхто не повинен цього знати. Тим паче Орфея. Вона в мене ревнива, аж занадто.

Знову тиша. Перед нами з'являється неймовірний водоспад. Люціус робить жест рукою і раптом бачу, як вода зупиняється. За водоспадом виявляється є якась секретна кімната. Через мить додає:

- Ходімо. Не треба гаяти часу.

Ми опинились у величезній обсерваторії. Тут було безліч невідомих мені приладів, проводів та кристалів, а посеред аудиторії - величезний космічний телескоп.

- Тут ми відстежуємо розташування викрадених кристалів і найголовнішого - каменю часу. За останні роки камінь не показував жодної активності, проте в день, коли ти і твій екіпаж потрапив під обстріли катарійців, нам прийшов сигнал, що хтось його використав.

- Як саме? 

- Застосування каменю часу більшість пов'язане з деформацією часопростору. Тобто стрибками в минуле чи майбутнє. Але на цей раз хтось просто його використав як телепорт. Я дослідив можливу точку призначення і це виявилася твоя планета Земля.

- Ти впевнений?

- Імовірність висока. Крім того, я думаю, що вони не просто обрали Землю. Точно не знаю чому, проте дізнаємося. Потрібно як скоріше відправитися на пошуки каменю.