Глава 6. Таємницю розкрито

Відкривши очі, яскраве сонячне світло сліпило мене. «Нам це вдалося»,- подумала я. Оглянувшись навкруги, я побачила прекрасну алею гліциній, тут цвіли гортензії, дельфініуми, ранункулюс та інші прекрасні земні квіти. «Так, я на Землі», - подумала я. Але де подівся Люціус? Намагаючись знайти його, я натрапила на чоловіка. Він був одягнутий вельми урочисто, через мить він запитав ласкаво:

- Дівчино, що ти тут робиш ?

- Я..., - розгубившись, нічого не могла придумати.

- Скоріше за все ти наша гостя, дочка вельможих. Правильно ?

Я лиш кивнула.

- А ну тоді зрозуміло. Ти вирішила прогулятися, бо в замку нудно. Розумію. Мені й самому іноді складно весь перебувати в замку через королівські справи. Лише тут знаходжу спокій, - відповів чоловік.

- Що це за місце ? – вирішила підтримати розмову, запитавши.

- Цей сад я висадив як знак вічної любові до моєї коханої дружини. Ми познайомилися саме на цьому місці.

- Це так романтично.

- Так, - відповів король, про щось задумавшись.

- Можливо, не моя справа, але чому ви прогулюєтесь без неї ?

- Вона померла.

- Мені дуже прикро.

- Що ти. Вона прожила довге і щасливе життя.

- Довге? – запитала я в чоловіка, що виглядав від силу на 37 років.

- Саме так. Вона прожила 113 років. Як для жительниці Землі це досить багато.

- Перепрошую, що питаю, проте скільки вам років?- не витримала я.

- Скоро 357. Ми катарійці, як і еліносці можемо і до 500 років прожити. Ну ти це й без мене знаєш. Що ж ходімо, а то ж ми не можемо пропустити святкування наших народів.

Коли я зайшла в палац, а точніше до головної зали, серед натовпу намагалася знайти Люціуса. Довго шукала, аж ось знайшла. Він стояв і теж шукав когось у натовпі. Аж ось він мене помітив. Ми йшли один одному на зустріч.

- Ходімо за ось тим чоловіком, - сказав він тихо, показавши.

Ми йшли нишком, щоб він не помітив. Аж ось він різко повертає до зали.

Люціус, стоячи за колоною, намагався непомітно розглянути щось.

- Що ми тут робимо ? – пошепки запитала я.

- Тут щось нечисто. Зараз буде, - не відводячи очей, говорив Люціус.

Чоловік стояв посеред просторої зали, прикрашеної до свята. Зненацька він заговорив сам до себе:

-  Що ж…. Не знаю, що мовити. Мій брат, правитель Катару помер! Я розумію, народ, огорнутий горем, а як я – словами не передати!

У цей момент підливає щось в кубок. Він підійшов до трону, сів, наче цар і, опустивши голову, зронив сльозу. Перервавши скорботу, так несподівано, як і почав продовжив:

- Але ж ми не можемо весь час горювати, ми повинні встати і обрати нового короля, достойного престолу! – урочистим голосом заговорив він.

- Ні, що ви, я не вартий цього! Щоб керувати такою могутньою державою потрібно бути мудрим, скромним, доброчесним правителем, так би мовити, щоб король служив на благо народу. Ой, та ні ви перебільшуєте.... Ну якщо ви так наполягаєте, для мене буде великою честю стати правителем такого величного, наївного (в сторону тихо) народу, - одягає корону на себе і, задерши обличчя, посміхається. Через мить чутно чиїсь кроки - і чоловік кладе на місце головний убір - знак високої влади.

У залу зайшов ще один чоловік. Він заговорив до першого:

- Ну що? Усе за планом, Аноде? – грубим голосом запитав той.

- Так. 

- Добре. Ти отримаєш, що так довго хотів - катарійський трон взамін на дочку короля – прекрасну Фелісію. Якщо ти не передумав.

- Моє слово – закон, Ланидію! – підвищив голос той.

Незрозуміло чому Люціус здригнувся від слів останнього.

- Ти їх знаєш? – запитала я пошепки.

- Лиш того, що з грубим голосом, це мій дідусь.

- Так він у змові?! - трохи голосніше сказала я.

- Хто там ? – запитав Анод.

Відповіді не було. Тоді, оголивши зброю, Ланидій підійшов ближче до колони і... 

- Нікого, тобі здалося.

Ми встигли заховатися в якому іншому приміщенні. Тут було темно і вогко. Люціус дістав світло-рожевий кристал з сумки, намагаючись освітити приміщення. Це місце було схоже на лабораторію божевільного алхіміка: у казанах кипіли яскраві рідини, через трубки капали в ампули, на столі лежали різні камені, мішечки, сувої, на полицях – книги, атласи та всякі дивні дрібнички. Раптом у кутку на підставці засвітився бурштиновий камінь. 

- Так. Камінь часу тут, проте.., - зненацька пошепки заговорив Люціус.

- Що? – не витримала паузи.

- Ми повинні повернутися, щоб врятувати короля. Не треба допустити, щоб його отруїли.

- Добре, - без вагань погодилася я.

Коли ми вийшли з кімнати, здалеку почувся гамір натовпу. Уся зала враз наповнилася людьми. Ми хотіли ближче підійти до трону, щоб вилити отруту, але вмить мені завадив підступний брат короля. Він подивився на мене своїми хитрими та повними жадоби очима, через мить на його обличчі зв’явилася неприємна, фальшива усмішка і, закривши собою трон, він промовив: "Не бажаєте потанцювати ?". Аж тут під урочисту музику до зали ввійшов король і сів на трон. Після його привітання зі світлим святом Галісеєю, він підняв кубок і випив вино. Через мить король, схопившись за серце, падає намертво. Здійнявся галас, я і Люціус просто завмерли мовчки від побаченого. Різко загуло у вухах, несамовито запульсувало у скронях. Тут Анод закричав, показуючи на Ланидія: "Варто, хапайте зрадника. Це він вбив короля!". А сам кудись неочікувано зник. Побачивши розлючений натовп, Ланидій миттєво схопив за руку Фелісію і побіг щосили. Натовп біг за "вбивцею" так, що не помітив, як двоє діток впало з ніг і почали плакали. Ми, взявши на руки дівчаток, почали їх заспокоювати:

- Як тебе звати?

- Мене Летиція, а це моя сестричка - Аїда.

- Де ваша мама? - запитав Люціус.

- Я не знаю.

- Нічого, зараз знайдемо, усе буде добре.

- Господи, як я перелякалася, ось ви де, мої діточки. Дякую вам велике, хай вас благословить богиня Ранньої зорі, - дякує мати.